Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Отже, проблеми зла взагалі ніколи не існувало. Й очікувати доброзичливості від Всесвіту настільки ж безглуздо, як уявляти собі, ніби в грі чистого випадку можна завжди вигравати.

Декотрі з прихильників культу Альфи намагались реабілітуватися, проголосивши, що їхня релігія є вірою в Цілковиту Нейтральність, за символ якої може правити дзвоноподібна крива нормального розподілу. Само собою зрозуміло, таке абстрактне божество не надто надихало віруючих.

І, поки ми не відійшли од математики, скажу, що саме ця наука завдала Альфі ще одного нищівного удару в двадцять першому (чи то було в двадцять другому?) столітті. Блискучий вчений Курт Бедель довів, що існують певні фундаментальні, корінні межі знання, отож ідея про якусь абсолютно Всезнаючу Істоту — а таким було одне з визначень Альфи — є логічним нонсенсом. Це відкриття дійшло до нас у вигляді такого собі дешевого, але й незабутнього каламбура: «Бедель Викреслив Бога». Учні полюбляли зображувати його на стінах кольоровими літерами Б.В.Б.; і, ясна річ, дехто читав це як «Бог Викреслив Беделя».

Але повернімось до Альфи. До середини тисячоліття цей культ вже остаточно зійшов нанівець. Практично всі мислячі люди, нарешті, дійшли згоди з суворим вироком, колись винесеним великим філософом Лукрецієм: всі релігії докорінно аморальні, бо породжувані ними забобони приносять більше зла, аніж добра.

Однак декілька старих культів усе-таки спромоглися зберегтись, хоч і в радикально змінених формах, аж до самого кінця Землі. А Мормони Останнього Дня й Дочки Пророка навіть зуміли побудувати свої власні кораблі-розсіювачі. Я часто замислююсь над їхньою подальшою долею.

Після дискредитації Альфи залишився Омега — Творець Усього. З Омегою розправитись не так-то легко: адже створення Всесвіту вимагає певних пояснень. А, може, й ні? Існує така стародавня філософська байка, набагато мудріша, ніж це спершу здається. «Запитання: чому Всесвіт перебуває тут? Відповідь: а де ще йому бути?» Все, для одного ранку, думаю, цього цілком досить.

— Дякую, Мозесе, — відказала Мірісса, трохи приголомшена. — Ви все це вже колись оповідали, так?

— Аякже, і багато разів. Та обіцяй мені дещо…

— Що саме?

— Що не візьмеш на віру нічого з того, що я тут патякав, лише через те, що я так сказав. Жодна філософська проблема не вирішена й досі. Омега ж нікуди не подівся — а подеколи я замислююсь, де Альфа…

Її звали Каріна, і було їй вісімнадцять років. І, хоч то вперше вона перебувала вночі разом з Кумаром в його човні, але ж ніяк не вперше лежала в його обіймах. Більше того, вона, мабуть, ліпше за всіх могла претендувати на звання його дівчини номер один, за яке йшла напружена боротьба.

Хоч після заходу сонця минуло вже дві години, внутрішній з двох місяців — набагато яскравіший і ближчий, ніж загиблий земний Місяць, — був майже уповні, й пляж на відстані десь півтора кілометра від них весь був залитий холодним синім місячним світлом. Одразу за першими пальмами виднілося невеличке багаття — там ще тривав якийсь пікнік. І час від часу до них долинала ледь чутна музика, перекриваючи тихе дзижчання реактивного двигуна, ввімкнутого на мінімальні оберти. Кумар, уже досягши першочергової своєї мети, тепер нікуди не поспішав. Але, як хороший моряк, час від часу відривався од дівчини, щоб оглянути, що робиться на видноколі, та віддати короткий наказ автопілотові.

А Кумар таки правду казав, промайнула в Каріни блаженна думка. Дійсно було щось вельми еротичне в цьому м’якому й рівномірному ритмі човна, особливо коли лежати, як вони, на надувному матраці. Звідавши таке, хіба буде вона коли-небудь задоволена любовними втіхами на суші?

До того ж, Кумар, на відміну од кількох інших юнаків-тарнійців, з якими вона могла його порівнювати, був напрочуд ніжний і делікатний. Він був не з тих чоловіків, які дбали лише про власне задоволення: для нього повним було лише задоволення, поділене на двох. Поки він у мені, міркувала Каріна, відчуваю, що я для нього — єдина дівчина в світі, хоча знаю напевне, що це не так.

Каріна усвідомлювала, що вони віддаляються од селища, та це її не турбувало. Вона бажала, щоб ця мить тривала вічно, й навіть не помітила б, якби човен раптом помчав на повній швидкості у відкритий океан, де не видно землі, та хай навіть у кругосвітню подорож. Кумар знав, що робить — і не в одному розумінні цього слова. Адже її насолоді сприяло й те цілковите довір’я, яке він навіював: у його обіймах вона забула про житейські клопоти і нелади. Майбутнього не існувало, було лише нескінченне теперішнє.