Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Однак час минав, і внутрішній місяць був уже значно вище в небі. В післямові кохання їхні губи ще мляво обстежували зони пристрасті, коли гідрореактивний двигун ущух, а човен поступово зупинився.

— Приїхали, — сказав Кумар, і в його голосі чулося збудження.

«Куди ж це саме «приїхали»? — ліниво подумала Каріна, коли вони розняли обійми. Здавалося, минули години відтоді, як вона востаннє глянула на берег… їй було байдуже, видно його чи ні.

Вона неквапно підвелась, намагаючись зберегти рівновагу, бо човен погойдувався, і, розплющивши очі, вдивлялася в оту казкову країну на місці, де ще не так давно було лише жалюгідне болото, гордо, хоч і неточно назване Мангровою бухтою.

Звичайно це не вперше вона стикалася з високим рівнем технології: плавильня та Головний Відтворювач на Північному острові були набагато більші за розмірами й справляли глибше враження. Та побачити цей яскраво освітлений лабіринт труб, резервуарів, кранів та маніпуляторів — сполучення корабельні й хімічного заводу, яке справно працювало в цілковитій тиші під зірками й без жодної людської істоти скільки сягало око, — було справжнім шоком — як для очей, так і для психіки.

Серед суцільної нічної тиші раптом почувся плескіт — то Кумар кинув у воду якір.

— Ходімо, — пустотливо сказав він. — Хочу щось тобі показати.

— А це безпечно?

— Звичайно: я ж тут бував безліч разів.

«І не сам, ясна річ, — подумала Каріна». Та не встигла ще нічого вимовити, як він був уже за бортом.

Вода була трохи вище за пояс і досі зберігала стільки денного тепла, що здавалась мало не гарячою. І коли Каріна з Кумаром, рука в руку, ступили на пляж, то відчули легку прохолоду від свіжого нічного вітерця. Вони вийшли з моря, помережаного крихітними хвильками, наче ті Адам з Євою, які отримали ключі від механізованого Едему.

— Не хвилюйся! — заспокійливо мовив Кумар. — Я знаю тут усе як свої п’ять пальців. Доктор Лоренсон мені все розтлумачив. Але я знайшов дещо, невідоме, на мою думку, навіть йому.

Вони йшли вздовж витягнутої плетениці труб з підсиленою теплоізоляцією, які тяглися на підпорах заввишки біля метра від землі, і Каріна вперше змогла чітко почути пульсуючий звук смоків, які гнали охолоджувану рідину по всьому цьому сплетінню водоводів та теплообмінників навколо них.

Ось підійшли до того знаменитого резервуара, де було знайдено скорпа. Води там було майже не видно: вся поверхня була вкрита майже суцільною масою переплутаних водоростей. На Талассі не було плазунів, але ці товстелезні гнучкі стебла нагадали Каріні переплетених змій.

Вони пройшли повз низку водостоків та маленьких шлюзів, на цей час зачинених, аж нарешті дійшли обширної відкритої зони, розташованої досить далеко від основного морозильного обладнання. Коли вони виходили за межі центрального комплексу, Кумар весело помахав рукою камері телеконтролю. Пізніше так ніхто й не зміг з’ясувати, чому того критичного моменту вона була вимкнена.

— Тут морозильні резервуари, — пояснив Кумар. — У кожному по шістсот тонн. Дев’яносто п’ять відсотків води, п’ять відсотків водоростей. Що тут такого смішного?

— Не смішного, а дуже дивного, — відповіла Каріна, ще всміхаючись. — Тільки подумати: наші океанські ліси опиняться десь на далеких зірках. Хто б міг таке собі колись уявити? Але ж не це є причина, чому ти мене сюди привів.

— Ні, — м’яко погодився Кумар. — Дивись…

Спершу вона не могла побачити, на що він їй вказує. Тоді її мозок спромігся збагнути, що саме там блимає в далечині, й вона зрозуміла.

То було старе диво, ясна річ. Таке робили люди вже понад тисячу років у багатьох світах. Але самій, своїми очима побачити — від цього в неї не лише перехопило подих, а й усю охопило благоговіння.

Тепер, коли вони підійшли ближче до найдальшого резервуара, вона могла це побачити чіткіше. Тоненька ниточка світла — явно не ширша, ніж пара сантиметрів! — линула вгору, до зірок, пряма й реальна, як лазерний промінь. її очі простежили за нею, аж доки вона, звузившись, не зникла з зору, не даючи змоги встановити, де саме відбулося це зникнення. Але її погляд запаморочливо нісся все вище вгору, аж доки вперся просто в зеніт, де нерухомо висіла одна лише зірка, в той час як усі інші — блідіші, але природні — рухалися повз неї в західному напрямку. Подібно до якогось космічного павука, «Магеллан» опустив одну нитку свого павутиння й от-от підніме трофей, який прагне захопити з цього світу, що простягнувся під ним. Стоячи, нарешті, біля самого краю вже готової льодової брили, Каріна була здивована ще раз. Уся поверхня льоду була вкрита блискучим шаром золотої фольги, нагадуючи дівчині про подарунки дітям на день народження чи на щорічний Фестиваль Висадки.