Артур Кларк: Пісні далекої Землі

І ще він побачить (а уникнути цього ніяк не зможе), як поступово старішає та давно вже мертва дівчина, котру нещодавно — якісь тижні тому — тримав у своїх обіймах. її останнє слово прощання надійде до нього зі зморщених уст, що давним-давно перетворилися на прах.

Його сум, хоч і гострий, поступово зійде нанівець. Небо попереду залите світлом нового сонця, і скоро в цьому світі, що вже втягує «Магеллан» на останню орбіту, відбудеться ще одне народження.

Коли-небудь біль ущухне; але спогади не згинуть ніколи.

Перший натяк на те, що енергії вакууму можуть бути застосовані як рушійна сила, здається, зробив Сініті Сейке в 1969 р. («Квантово-електричний космічний літальний апарат», 8й Симпозіум з космічної технології та науки, Токіо).

Десятьма роками пізніше Г. Д. Фронінг з компанії «Макдонелл-Дуглас астронотікс» виклав цю ідею в Лондоні на конференції з міжзоряних студій Британських Міжпланетних Товариств (вересень 1979 р.), з наступними двома публікаціями: «Рушійні вимоги для квантового міжзоряного реактивного двигуна» (1980) та «Дослідження квантового реактивного двигуна для міжзоряного польоту» (1981).

Окрім численних винахідників так званих «космічних двигунів» невідомої природи, першим з наукових фантастів, хто використав названу ідею в літературі, був, як не помиляюсь, др. Чарльз Шеффілд, головний науковець корпорації «Супутники Землі»; він обговорює теоретичні основи квантового двигуна (або, як називає його, «вакуум-енергетичного двигуна») в повісті «Хроніки Макендрю» (журнал «Аналог», 1981; видавництво «Тор», 1983).

Свідомо наївні розрахунки Річарда Фейнмана подають, що в кожному кубічному сантиметрі вакууму міститься досить енергії, щоб могли википіти всі океани Землі. Інша оцінка, дана Джоном Уїлером, приводить до величини, на сімдесят дев’ять порядків ще вищої. Коли двоє фізиків світової еліти розходяться всього-навсього на сімдесят дев’ять нулів, тоді нам, простим смертним, можна вибачити певний скептицизм; але принаймні цікаво подумати, що вакуум усередині звичайної лампочки містить у собі досить енергії, аби знищити Галактику… а може, як іще трохи постаратися, то й увесь Всесвіт.

І, сподіваюсь, історичного значення статті «Видобування електричної енергії з вакууму зчепленням заряджених пластівчастих провідників» (1984) др. Роберт Фарвард з дослідницьких лабораторій «Х’юз» показав, що принаймні мала частка цієї енергії може бути перехоплена. Якщо її зможе запрягти як рушійну силу хто-небудь опріч наукових фантастів, тоді чисто технічні проблеми міжзоряного — чи навіть міжгалактичного — польоту були б вирішені.

А, може, й ні. Я надзвичайно вдячний д-ру Алану Бонду за його детальну математичну проробку необхідності щитового захисту для здійснення космічного польоту, описуваного в цьому романі, і за те, що вказав на зрізаний конус як на найдоцільнішу форму такого щита. Цілком може виявитися, що фактором, який обмежує швидкість міжзоряного польоту, є якраз не енергетична проблема, а руйнування щита пилинами та протонне випаровування.

Історію та теорію «космічного підйомника» можна знайти в моєму зверненні до Тридцятого конгресу Міжнародної федерації астронавтики (Мюнхен, 1979) «Космічний підйомник» — «мислений експеримент» чи ключ до Всесвіту?». Я також розвивав цю ідею в романі «Фонтани Раю» (1978).

Перші досліди в цьому напрямку, коли корисний вантаж подаватиметься з човникового космічного корабля в атмосферу на стокілометрової довжини «пуповині», розпочнуться одночасно з публікацією цього роману.

Артур Кларк (нар. 1917 р.) — англійський письменник, один із найвідоміших фантастів сучасності. Автор п’ятдесяти книжок. Твори його перекладені на тридцять чотири мови світу. Роман «Пісні далекої Землі» був опублікований 1986 р.

Хазін Вадим Ісакович (нар. 1937 р.) — за фахом інженер-геолог, кандидат технічних наук. Перекладає з англійської, іспанської, італійської, польської. В його перекладах на українську вийшли в світ твори Агати Крісті, Хорхе Ікаси, Ернесто Карденаля, Курта Воннеґута. З 1992 року живе в США.

http://argounf.at.ua/load/pisni_dalekoji_zemli/10610179