Артур Кларк - Пісні далекої Землі

— Це є найбільшим досягненням людського генія — останній дар Землі своїм дітям. Колись завдяки ньому ми станемо господарями Галактики.

Мірісса здригнулась, уражена зарозумілим тоном, яким були сказані ці слова. Отакий він, колишній Лорен, яким був, коли ще не пом’якшав під впливом Таласси. «Що ж поробиш, — подумала вона; — але принаймні частково він уже змінився назавжди».

– І ти гадаєш, — тихо спитала, — що Галактика це хоч помітить?

Проте вона таки була вражена і ще довго й пильно вдивлялася у контури величезної незбагненної машини, завдяки якій крізь безодню світлових років зміг долетіти до неї Лорен. І вона не знала, чи благословляти її за це, чи, навпаки, проклинати за те, що от-от забере його геть.

Лорен провів її далі лабіринтом переходів, ближче до серця «Магеллана». Жодної живої душі за весь час вони так і не стріли; це було свідченням величезних розмірів корабля та нечисленності діючого екіпажу.

— Ми вже майже там, — вимовив Лорен тепер уже притишеним та дещо урочистим голосом. — А це — наш Ангел-Хранитель.

Захоплена зненацька, Мірісса підпливла ближче, доки не зрівнялася з золотим ликом, який позирав на неї з ніші. Простягнувши до нього руку, відчула холодок металу. Отже, він реальний — а не, як спочатку їй здалося, такий собі голографічний дисплей.

— Що — чи хто — це є? — прошепотіла вона.

— Маємо на борту чимало найвеличніших шедеврів мистецтва, — мовив Лорен з сумною гордістю. — Це один з найславетніших. То був цар, який помер дуже юним — ще хлопчиком…

Лоренів голос завмер, бо в них обох виникла та ж сама думка. Міріссі довелося змигнути сльозу, щоб могла прочитати напис під маскою:

ТУТАНХАМОН

1370–1352 до н. е.

(Долина Царів, Єгипет, 1922 н. е.)

Так, він помер майже в такому ж віці, як Кумар. Золоте обличчя дивилося на них крізь безодню часу й відстані — обличчя юного бога, загиблого в розквіті життя. В його рисах проглядали впевненість і влада, але ще не зухвала жорстокість, яку б дали йому непрожиті роки.

— Чому він тут? — спитала Мірісса, майже здогадуючись, яка буде відповідь.

— Він здався нам доречним символом. Єгиптяни вірили, що, коли вони виконають усі належні церемонії, померлий знов житиме десь у потойбічному світі. Чистісінький забобон, ясна річ, — але тут він таки став реальністю.

«Але не такою, як мені б хотілося», — з сумом подумала Мірісса. Дивлячись у чорні, як смола, очі хлопчика-царя, які споглядали її зі своєї маски з нетлінного золота, їй важко було повірити, що то був лише дивовижний твір мистецтва, а не жива істота.

Вона неспроможна була відірвати очі від цього спокійного, але гіпнотизуючого погляду крізь віки. Ще раз простягнула руку й погладила золоту щоку. Дорогоцінний метал раптом нагадав їй ту поему, яку знайшла в Архівах Першої Висадки, коли за допомогою комп’ютера шукала в літературі минулого слова втіхи. Більшість із тих сотень рядків ніяк їй не підходили, але оці («Автор невідомий,? 1800–2100») підійшли якнайкраще:

«Для карбувальника їх лиця — відбиток мужа на монеті.

Хоча цим хлопцям не судилось зроду стати старими».

Лорен терплячи чекав, доки Міріссині думки увійдуть знов у своє звичне річище. Відтак уставив свою картку в ледь помітну щілину поруч із посмертною маскою, і круглі двері тихо відчинилися.

Перед ними виник гардероб важкого хутряного одягу, що здавався зовсім недоречним усередині космічного корабля. Але Мірісса швидко зрозуміла його необхідність, бо температура тут була значно нижча, і вона затремтіла від незвичного холоду.

Лорен допоміг їй натягти термокостюм — не така вже легка справа в невагомості, — і вони підпливли до якогось круга наче з замерзлого скла в дальній стіні цієї невеликої камери. Кришталеві двері відкрились їм назустріч подібно до годинникового скельця, і звідти вихопився вир настільки морозного повітря, що Мірісса такого не тільки ніколи не відчувала, а й навіть собі не уявляла. Тонкі жмутки сконденсованої на холоді водяної пари кружляли навколо неї наче в якомусь танці привидів. Вона поглянула на Лорена, буцімто запитуючи: «Невже ти гадаєш, що я піду туди?!»

Він же взяв її заспокійливо за руку, кажучи:

— Не хвилюйся, костюм захистить тебе, а за пару хвилин ти й обличчям не помічатимеш холоду.

Їй важко було в це повірити, але все було саме так. Плинучи за ним поза ті двері і попервах дихаючи вельми обережно, вона скоро з подивом виявила, що її відчуття зовсім не були неприємні. Навіть навпаки, її це збуджувало, й вона нарешті змогла зрозуміти, чому люди так охоче мандрували до полярних районів Землі.