Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Для заключного номера програми було обрано останній великий твір у симфонічному жанрі. Написаний вже після того, як Таласса втратила зв’язок з Землею, він був зовсім невідомий для аудиторії. Однак його океанічна тема якнайбільше підходила до цього випадку, а його вплив на слухачів перевершив усе, про що давно померлий композитор міг тільки мріяти.

«…Коли, майже тридцять років тому, я писав «Плач за Атлантидою», в моїй уяві не виникали конкретні образи; мене вабили лише емоційні реакції, а не картини дійсності; я хотів, щоб ця музика передала почуття смутку з нальотом таємниці — почуття непоправної втрати. Я не намагався змалювати звуками картину зруйнованих міст, по яких плавають зграї риб. Але нині всякий раз, коли — як подумки оце зараз — слухаю своє «Lento Lugube», виникає щось дивне…

Цей розділ починається тактом 136, коли послідовний ряд акордів, які звучать дедалі нижче аж до найнижчого органного регістра, вперше стрічається з арією для сопрано без слів, яка, навпаки, піднімається з низів дедалі вище… Вам, звичайно, відомо, що в основі цієї моєї теми лежали пісні велетенських китів — тих могутніх морських менестрелів, з якими ми помирилися пізно, надто пізно… А присвятив я цей твір Ользі Кондрашиній, і тільки вона здатна була співати ті пасажі без електронного супроводу…

Так от, коли починається вокальний ряд, мені ввижається щось реально існуюче. Ніби я стою посеред якогось величезного міського майдану — за розмірами майже такого, як площі Святого Марка чи Святого Петра. Будівлі ж навкруг усі стоять напівзруйновані, наче давньогрецькі хмари, а повалені статуї вкриті, немов запоною, морськими водоростями, чиї віти повільно колишуться туди-сюди. І все це частково занурене в густий мул.

Спочатку здається, що майдан порожній; аж ось помічаю щось… химерне. Не питайте, чому це завжди виникає несподівано, буцімто бачу все це вперше…

Посеред майдану випинається невисокий горб, а від нього розходяться радіальні лінії. Може, це зруйновані стіни, напівзанурені в мул. Але щось тут не в’яжеться; і тоді бачу, що цей горб… пульсує.

А наступної миті я вже бачу витріщені на мене два величезних немигтючих ока.

Оце й усе: нічого не стається. Нічого й не сталося тут протягом шести тисяч років — після тієї ночі, коли перешийок було прорвано і повз геркулесові стовпи ринуло море.

Це «Ленто» — моя улюблена частина, але я не міг закінчити симфонію в такій трагічній, безнадійній тональності. Звідси фінал — «Воскресіння».

Я знаю, звичайно, що платонівська Атлантида ніколи не існувала. І саме з цієї причини не може загинути. Вона назавжди залишиться ідеалом, мрією про досконалість, метою, яка ще надихатиме людину в усі прийдешні віки. Ось чому симфонія завершується тріумфальним маршем у майбутнє.

Я знаю, що існує популярне тлумачення цього маршу — мовляв, це виходить із Хвиль Нова Атлантида. Вважаю таке тлумачення надто буквальним: для мене Фінал є відображенням завоювання космосу. Та коли тільки я почув і зафіксував цю завершальну тему, то вже місяцями не міг ніяк від неї здихатися. Ці кляті п’ятнадцять нот били молотом в моєму мозку день і ніч…

Нині мій «Плач» живе своїм власним життям, зовсім окремо від мене. І навіть коли Землі не стане, він мчатиме до туманності Андромеди від передавача дальнього космічного зв’язку потужністю п’ять тисяч мегаватів, розташованого в Кратері Ціолковського.

І коли-небудь — через багато століть чи тисячоліть — його приймуть і зрозуміють».

З «Усних мемуарів» Сергія Ді П’єтро (3411–3509).

— Ми весь час удавали, ніби вона не існує, — мовила Мірісса. — Та зараз я хотіла б її побачити — тільки кинути погляд.

Лорен трохи помовчав. Тоді відказав:

— Тобі ж відомо, що капітан Бей ще нікого не дозволяв пускати на корабель.

Звичайно, вона це знала; знала й причини такої заборони. Хоча спочатку талассіани й були дещо цим ображені, тепер уже кожен розумів, що невеликий екіпаж «Магеллана» надто зайнятий, щоб іще виконувати роль екскурсоводів — чи навіть нянечок для тих п’ятнадцяти відсотків, які раптом можуть віддатися морській хворобі в безгравітаційних відсіках корабля. Навіть президентові Фаррадайну було тактовно в цім відмовлено.

— Я розмовляла з Мозесом — а він з капітаном. Усе погоджено. Тільки до відльоту слід зберігати це в таємниці.

Лорен з подивом витріщив очі, потім засміявся. Мірісса завжди дивувала його, і це її вміння було однією з рис, які вабили до неї. З гірким присмаком смутку він мусив визнати, що ніхто на Талассі не мав на цей привілей більших прав: адже саме її брат був досі єдиним талассіанином, кому довелось цю подорож здійснити. А капітан Бей був людина справедлива, і в необхідних випадках умів відходити від встановлених правил. Тим більше, що всього за три доби, коли корабель відлетить, це вже ніякого значення не матиме.