Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Коли вогонь зустрівся з водою, в небо здійнявся фонтан іскор. Більшість жаринок впала знов у море, але деякі, злетівши, піднімалися й далі, скільки було видно, вгору.

Так удруге вознісся до зірок Кумар Леонідас.

Підйом останньої «сніжинки» мав би бути приводом для радісних торжеств; тепер же це стало лише похмурим усвідомленням виконаного завдання. За тридцять тисяч кілометрів над Талассою останній льодовий шестикутник було встромлено на належне місце, й тим увесь щит було завершено.

Уперше майже за два роки було включено квантовий двигун, хоч на мінімальну потужність. «Магеллан» трохи зійшов зі своєї стаціонарної орбіти, взявши прискорення, щоб перевірити на міцність і цілісність той штучний айсберг, який мав летіти з ними разом геть до зірок. Проблем тут не виникло: все було зроблено відмінно. Тепер нарешті міг зітхнути з полегшенням капітан Бей, якому весь час свердлило мозок, що одним з головних конструкторів щита був не хто інший, як Оуен Флетчер, котрий нині перебував під помірно суворим наглядом на Північному острові. Цікаво, думав він, з яким настроєм дивилися Флетчер та інші вигнанці-сабри церемонію, присвячену цій події.

Спершу показали відеоретроспективу «сніжинки». Потім у прискореному темпі прокрутили захоплюючий космічний балет, у якому величезні брили льоду підводилися до належного місця і встромлялися в дедалі більший щит. Початок показано було з нормальною швидкістю, затим прискорення наростало до останніх брил, на укладання кожної з яких ішло в фільмі вже кілька секунд. Музичний акомпанемент до цього дійства написав провідний талассіанський композитор: спочатку йшла павана — старовинний повільний танець, а кульмінацією була запальна полька, карколомний темп якої переходив наприкінці у нормальний, коли вже остання льодова брила вставлялась на місце.

Після цього пішов репортаж у прямому ефірі, де з допомогою камери, що ширяла в космосі на кілометр далі від «Магеллана», показали корабель на орбіті в тіні планети. Величезний сонцезахисний екран, який уберігав лід протягом дня, було відсунуто, й уперше можна було побачити весь щит цілком.

Гігантський зеленувато-білий диск холодно поблискував у світлі прожекторів; скоро він стане набагато холоднішим, коли корабель вийде в простори галактичної ночі з температурою всього в кілька градусів вище абсолютного нуля. Там його зігріватимуть лише вогні далеких зірок, радіаційні витоки з корабля та ще — подеколи — енергетичні спалахи від зіткнення з космічними пилинами.

Камера помалу показувала панораму цього штучного айсберга, супроводжувану голосом, за яким легко було впізнати Мозеса Келдора:

— Люди Таласси, ми вдячні вам за цей дарунок. Під захистом льодового щита ми сподіваємося безпечно досягти нового світу, що на нас чекає — за сімдесят п’ять світлових років відстані та за триста років часу звідси.

Якщо все буде гаразд, ми ще нестимемо з собою принаймні двадцять тисяч тонн льоду, коли досягнемо Сагана-2. Цей лід буде скинуто на планету, й тепло від входження в її атмосферу перетворить його у найперший дощ, який міг коли-небудь бачити цей вічномерзлий світ. І на коротенький час, доки знов замерзне, він стане провісником ще не народжених, майбутніх океанів.

А значно пізніше наші нащадки матимуть і моря — подібні до ваших, хоч не такі глибокі й просторі. Води двох наших світів змішаються, несучи життя новій нашій домівці. І ми згадуватимемо вас із любов’ю та вдячністю.

— Яка прекрасна річ! — з шанобливістю промовила Мірісса. — Розумію, чому на Землі так високо цінувалося золото.

— Тут якраз золото — найменш істотний компонент, — відказав Келдор, виймаючи блискучий дзвоноподібний предмет з отороченого оксамитом футляра. — Можеш здогадатися, що це?

— Зрозуміло, це витвір мистецтва. Але, мабуть, для вас він важить значно більше, раз уже пронесли його крізь п’ятдесят світлових років.

— Авжеж, маєш слушність. Це точний макет величезного храму, більше ста метрів заввишки. Спочатку він складався з семи скриньок однакової форми, які одна в одну вставлялися, причому ця була найменша, й саме вона, власне, містила Реліквію. Мені подарували її давні й близькі друзі останньої моєї ночі на Землі. «Всі речі тлінні, — нагадали вони мені цю істину. — Але ми це берегли більше чотирьох тисяч років. Візьми його до зірок з нашими благословеннями».