Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Вона легко могла уявити собі, що сама туди й утрапила, бо враження мала таке, ніби пливе якимсь мерзлим, сніжно-білим світом. Навколо були лише якісь блискучі стільники, мабуть зроблені з льоду у вигляді тисяч шестикутних чарунок. Це нагадувало зменшену копію «Магелланового» щита — тільки тут окремі секції мали лише біля метра в діаметрі й облямовані були мереживом різних трубок та дротів.

Так ось вони де — в сплячці навколо неї — всі ті сотні тисяч колоністів, для яких Земля досі лишалася буквально спогадом учорашнього дня. Що їм сниться, цікаво знати, тепер, коли вони проспали ще менше половини своєї п’ятсотрічної сплячки? А взагалі, чи бувають сни в такому туманному стані між життям та смертю? Як за Лореновим досвідом, ні; але хто може бути певним?

Міріссі доводилося бачити відеофільми про бджіл, які сновигають, роблячи свої справи, всередині вулика; вона відчувала себе теж маленькою бджілкою, коли рука в руку летіла разом з Лореном вздовж переплетення рейок та поручнів на лицьовій грані цього величезного стільника. Тепер вона вже почувалася невимушено в невагомості й навіть думати забула про лютий мороз. Та й тіла власного майже не відчувала й мусила раз у раз переконувати себе, що це аж ніяк не сон, після якого настане пробудження.

На секціях не було ніяких імен, тільки літерно-цифровий код. Лорен безпомилково спрямувався до Н354. Натисненням кнопки шестикутний контейнер з металу та скла висунувся вперед на телескопічних полозах, відкриваючи погляду жінку, що спала всередині.

Вродливою вона не була, хоч нечесно судити про жіночу красу, не бачачи вінчаючої пишноти її волосся. Шкіра в неї була такого кольору, якого Мірісса ніколи не бачила й який, вона знала, став під кінець дуже рідкісним на Землі: він був чорний, але настільки темний, що аж синюватий. І така бездоганно гладка й чиста, що Мірісса не змогла стримати пориву заздрості; в її мозку мимоволі виник і тут же зник образ сплетених тіл — одне кольору ебенового дерева, друге слонової кістки, — образ, який, вона знала напевно, переслідуватиме її всі прийдешні роки.

Знов подивилася на обличчя жінки. Навіть у цьому багатовіковому сні воно виявляло інтелект та рішучість. Чи змогли б ми подружитися? — замислилась Мірісса. Навряд: ми надто схожі між собою.

Отож, ти й є Кітані, і ти несеш першу Лоренову дитину геть до зірок. Та чи справді буде вона першою, як народиться за кілька сторіч після моєї? Втім, перша чи друга — я бажаю їй щастя…

Коли кришталеві двері зачинилися за ними, Мірісса ще була заціпеніла, хоч не тільки від холоду. Лорен, ніжно підтримуючи, провів її назад коридором повз Ангела-Хранителя.

Ще раз її пальці торкнулися щоки безсмертного золотого хлопця. Вона навіть відчула тепло від дотику, і це її шокувало, але тільки на мить: зрозуміла, що її тіло ще не пристосувалося до температури приміщення.

Втім, на це потрібні якісь хвилини; але скільки часу, замислилась вона, має минути, щоб розтанув лід навколо її серця?

Я звертаюсь до тебе, Евелін, востаннє перед тим, як розпочнеться мій найдовший сон. Я ще перебуваю на Талассі, але човниковий рейс вирушить на «Магеллан» за кілька хвилин; мені більше нема чого робити — аж до прибуття на іншу планету, триста років віднині…

Мені дуже прикро на душі, бо щойно попрощався з Міріссою Леонідас, із якою мене тут зв’язувала найтепліша дружба. Як би сподобалась вона тобі! Це, мабуть, найрозумніша особа серед усіх, кого стрічав я на Талассі, і ми провели багато годин у довгих бесідах — хоч, боюсь, деякі з них більше були схожі на монологи, за які ти мене так часто критикувала…

Звісно, питала вона мене й про Бога; але, мабуть, найтоншим її запитанням було те, на яке мені так і не вдалося дати відповідь.

Невдовзі після того, як загинув її коханий брат, вона спитала: «Яке призначення має горе? Чи виконує воно якусь біологічну функцію?»

Як дивно, що я ніколи про це не замислювався всерйоз! Цілком можливо уявити собі вид розумних істот, які успішно функціонують при тому, що своїх померлих вони згадують без будь-яких емоцій — якщо згадують взагалі. Це було б аж ніяк не людське суспільство, але існувати воно могло б принаймні не гірше, ніж колись на Землі терміти чи мурашки.

А чи не є горе випадковим — навіть патологічним — побічним продуктом кохання, яке, ясна річ, дійсно виконує суттєву біологічну функцію? Ця чудернацька думка непокоїть мене. Однак саме наші емоції роблять нас людьми; чи спроможний хтось від них відмовитись, навіть усвідомлюючи, що кожне нове кохання є ще одним заручником у тих терористів-близнюків — Часу та Долі?