Артур Кларк - Пісні далекої Землі

— … все згідно з планом… корабель здійснює переорієнтування… ще будуть інші прояви, але вже не такі видовищні… всі початкові стадії виходу у відкритий космос здійснюватимуться по той бік планети, але ми зможемо безпосередньо спостерігати «Магеллан» рівно через три доби, коли він покидатиме нашу систему…

Мірісса ледве чула ці слова, бо пильно вдивлялася в небо, до якого вже почали повертатися зірки — зірки, на котрі віднині не зможе дивитися, щоб не згадувати Лорена. Тепер її захлюпнули почуття; сльози, як вона ще їх має, вихопляться пізніше.

Брант обійняв її, і їй стало затишно перед лицем космічної самотності. До цього світу вона належить, і її серце більше не збочить. Бо нарешті збагнула: хоч Лорена покохала за його силу, Бранта кохає за його слабкість.

«Прощай, Лорене, — прошепотіла вона, — і хай тобі щастить у тому далекому світі, який ти й твої діти підкорятимете для людства. Та хоч інколи думай про дівчину, залишену тобою триста років тому на шляху з Землі».

Погладжуючи з незграбною ніжністю її волосся, Брант бажав знайти слова втіхи для неї, але розумів, що мовчання найкраще. Він не відчував себе переможцем: хоч Мірісса знов повернулась до нього, їхнім давнім безтурботним стосункам прийшов безповоротний край. Всю решту їхнього життя, Брант знав, між ними витатиме дух Лорена — людини, яка не постарішає ані на день, коли вони вже будуть прах і тлін.

Коли трьома днями пізніше «Магеллан» піднявся над східним горизонтом, він був як зірка настільки яскрава, що засліплювала очі, попри те, що квантовий двигун було старанно скеровано таким чином, що більшість його радіаційного випромінювання пройде повз Талассу.

Тиждень за тижнем, місяць за місяцем він поступово блякнув, хоч навіть у денному небі його ще легко було знайти, коли точно знати, куди слід дивитися.

Востаннє Мірісса бачила його незадовго до того, як їй зрадив зір. Протягом кількох днів квантовий двигун, мабуть, випромінював струмені — на такій відстані вони вже не могли завдати шкоди — в напрямку Таласси.

Він був уже за п’ятнадцять світлових років звідси, але її онуки могли безпомилково показати голубу зірку третьої величини, яка сяяла прямо над сторожовими вежами електризованого протискорпового бар’єра.

Вони ще не були розумні, але відзначалися цікавістю — а то був перший крок на нескінченнім шляху.

Як і численні ракоподібні, що колись панували в земних морях, вони могли існувати й на суші. Та до останніх сторіч для цього було надто мало спонук: величезні водоростяні ліси забезпечували всі їхні потреби. Довгим тонким листям вони харчувались, а міцні стебла правили їм за матеріал для примітивних артефактів.

Вони мали лише двох природних ворогів. Одним була велетенська, хоч вельми рідкісна глибоководна риба — пара хижих щелеп, поєднаних із ненажерливим шлунком. А другим — отруйна пульсуюча медуза, рухливий різновид гігантського поліпа, — яка подеколи вкривала смертю, як килимом, усе дно морське, залишаючи після себе знебарвлену пустелю.

Якщо не рахувати спорадичних екскурсій поза межі поділу повітря-вода, скорпи могли ціле своє життя не покидати морських глибин, бо чудово пристосувалися до цього середовища. Але — на відміну від мурашок та термітів — вони ще не ввійшли в глухий кут еволюції. І зберігали здатність реагувати на зміни.

А зміни, хоч і крихітні, дійсно прийшли до цього океанського світу. З неба стали падати дивовижні речі. Там, звідки вони взялися, їх, певно, є значно більше. І, коли скорпи будуть готові, вони вийдуть на пошуки.

Ніхто нікуди не квапився в цьому світі вічності — Талассіанському морі; мине багато років, доки скорпи наважаться зробити свій перший наскок на чужу територію, звідки їхні розвідники приносили такі дивні донесення.

Вони й гадки не мали, що інші розвідники приносять донесення про них самих. І тому, коли вони вирішать зробити вилазку, то час для неї буде напрочуд невдалий.

Їм не пощастить, що вони рушили на берег під час другого — антиконституційного, але надзвичайно успішного — терміну повноважень президента Оуена Флетчера.

Космічний корабель «Магеллан» був усього лиш за кілька світлових годин льоту від Таласси, коли народився Кумар Лоренсон, в той час як його батько вже спав і про цю новину міг дізнатися лише трьомастами роками пізніше.

Він плакав від думки, що безбожно проспав, навіть не бачачи снів, ціле життя своєї першої дитини. Коли він спроможеться витримати душевну муку, то викличе з банків пам’яті аудіо й відеозаписи, що давно на нього чекають. І зможе побачити, як його син росте й мужніє, і почує крізь віки його голос з привітанням, на яке не зможе відповісти.