Артур Кларк: Пісні далекої Землі

Оскільки для цих сонячних нейтрино трильйони тонн матерії на шляху були не більшою перешкодою, ніж струмина диму, вони, ледь народившись, мчали в усі боки зі швидкістю світла. Аби пройти крізь усе Сонце й вирватись у космічний простір, їм потрібно було лише дві секунди. І скільки б зірок чи планет їм не стрілося на шляху, переважна більшість цих частинок не будуть зупинені тими вкрай незначними плямами «твердої» матерії серед безмежної порожнечі, і так триватиме, доки плине Час.

Вісьмома хвилинами по тому, як вони залишили Сонце, крихітний струмок цього сонячного потоку пронісся крізь Землю, і ще крихітніший було перехоплено вченими в Колорадо. Вони розташували свої прилади на глибині понад кілометр — з тим, щоб менш проникаючі випромінювання відфільтровувались, а ці рідкісні, справжні посланці сонячних надр могли потрапити у пастку. Підраховуючи кількість захоплених ними нейтрино, вони сподівались детально дослідити умови, що існують там, куди, як легко довів би перший-ліпший філософ, доступ людині для будь-яких наукових спостережень заборонено назавжди.

Експеримент мав успіх: сонячні нейтрино були виявлені. Але їх було значно менше, ніж очікувалось. За всіма підрахунками, їх мало бути втричі, а то й учетверо більше за ту кількість, яку захоплювали мудровані прилади.

Ясна річ, щось було не так, і протягом 1970х років Справа про Зниклі Нейтрино набула розмаху грандіозного наукового скандалу. Обладнання перевіряли знов і знов, теорії піддавали скрупульозному перегляду, експерименти повторювались сотні разів — але кожного разу з тим самим приголомшливим результатом.

І наприкінці двадцятого століття астрофізики змушені були дійти тривожного висновку — хоч жоден з них іще не усвідомлював усіх його наслідків.

Все було гаразд і з теорією, і з обладнанням. Негаразд було в сонячних надрах.

Перша таємна конференція за всю історію Міжнародного Астрономічного Союзу відбулася 2008 року в місті Аспен, штат Колорадо — якраз неподалік од місця того першого експерименту, тепер уже багаторазово повтореного в десятку країн. За тиждень спеціальний бюлетень № 55/08, випущений під егідою МАС, із матеріалом під умисно невиразною назвою «Деякі зауваги про реакції на Сонці», став предметом вивчення всіма урядами Землі.

Можна було б припустити, що в міру того, як ця новина поступово ставала відомою, означаючи проголошення Кінця Світу, землян охопить паніка. Насправді ж загал зреагував на неї спочатку приголомшеною мовчанкою, а по тому — лише знизав плечима й повернувся до звичних, повсякденних справ.

Мало які уряди коли-небудь зазирали в майбутнє далі наступних виборів, мало які люди — далі межі життя власних онуків. Та й, врешті-решт, астрономи ж могли помилятися…

Навіть хай над людством навис смертельний вирок, дата його виконання все ще була непевна. Сонце проіснує ще принаймні тисячу років, а хто ж оплакуватиме тих, кому жити через сорок поколінь?

Жоден із двох Місяців ще не зійшов, коли автомобіль вирушив найславетнішою дорогою Тарни, везучи Бранта, мера Уолдрон, радника Сіммонса та ще двох старших жителів селища. Брант, хоч і вів машину зі звичною майстерністю, ще не охолонув після мерового зауваження. Той факт, що її пухка рука час від часу лягала на його голе плече, не дуже його тішив.

Але мирна краса ночі і гіпнотичний ритм, з яким пальмове гілля потрапляло в конус світла автомобільних фар, швидко відновили його звичний добрий настрій. І хіба можна дозволити, щоб така дрібна особиста образа грала якусь роль у такий історичний момент, як-от зараз?

За десять хвилин вони будуть на місці Першої Висадки — там, де почалася їх історія. Що на них чекає? Лише одне було певно: прибулець орієнтувався на все ще діючий радіомаяк стародавнього корабля-розсіювача. Він знав, куди прямує, тож, мабуть, походить з якоїсь іншої людської колонії в цьому секторі космосу.

З іншого боку… І тут Бранта раптом уразила тривожна думка. Хтось — або щось! — спромігся виявити цей радіомаяк, який сповіщав усьому Всесвіту, що колись тут пустив коріння Розум. Брант згадав, як кілька років тому було запропоновано відключити передавач на тій підставі, що користі від нього ніякої, а шкода можлива. Пропозиція тоді ледь-ледь не пройшла, причім відхилено її було скоріше під впливом сентиментальних та емоційних міркувань, аніж логіки. Талассі, може, скоро доведеться жалкувати про це рішення, але зараз вже напевно надто пізно, аби щось вдіяти.