Артур Кларк: Пісні далекої Землі

Радник Сіммонс, нахилившись із заднього сидіння до мера, тихо запитував:

— Хельґо, — і то вперше Брант почув, як він її називає, — гадаєш, ми зможемо з ними спілкуватися? Адже мови роботів видозмінюються дуже швидко, ти ж бо знаєш?

Мер Уолдрон цього якраз не знала, але вміло приховувати незнання завжди було її сильною стороною.

— Це найменша з наших проблем; зачекаємо, доки вона виникне. Бранте, чи не міг би їхати трохи повільніше? Я хотіла б дістатися туди живою.

Вони рухались із швидкістю, цілком безпечною для цієї добре знаної дороги, але Брант слухняно знизив оберти до сорока кілометрів на годину. Він подумав, чи не прагне мер відстрочити очну ставку: адже то була страшенна відповідальність — зустрітися віч-на-віч з усього-навсього другим за всю історію планети космічним кораблем звідкілясь із інших світів. Адже за цим стежитиме вся Таласса.

— Кракан! — вилаявся один із пасажирів. — А чи взяв хтось фотокамеру?

— Повертатися все одно пізно, — відгукнувся радник Сіммонс. — Але в усякому разі матимемо ще безліч часу на фотографування. Адже не думаю, що вони, привітавши нас, одразу заберуться геть.

У його словах проступала схвильованість, і Брант не став би ганити його за це: справді, хто може передбачити, що саме чекає на них отам, за ближнім горбом?

— Пане президент, я доповім, як тільки буде щось відомо, — мер Уолдрон говорила, користуючись автомобільним передавачем. Брант навіть не чув виклику — так був занурений у власні думки. Вперше за все своє життя він жалкував, що не досить добре знає історію.

Звичайно, основні факти він знав досконально: кожна дитина на Талассі засвоювала їх на все життя. Він знав, що, в міру того як століття за століттям невблаганно відлічувались на годиннику вічності, сумний діагноз, колись поставлений астрономами, виявлявся чимдалі слушнішим, а час, коли він справдиться, — чимдалі точнішим. У 3600 році, плюс-мінус сімдесят п’ять років, Сонце перейде в стадію нової зірки — не гігантської, але досить великої…

Один стародавній філософ якось зауважив, що коли людина знає, що її повісять завтра вранці, її розум працюватиме бездоганно. Щось подібне сталося з усім людством в останні роки четвертого тисячоліття. Якщо визначити мить, коли люди нарешті усвідомили правду в усій її страшній наготі, то настала вона тієї грудневої півночі, коли рік 2999й змінювався на 3000й. Бачачи, як з’являється на всіх табло ця цифра «3», ніхто не міг позбутися думки, що цифри «4» вже не буде ніколи.

Однак ще з пів тисячоліття можна було жити спокійно, і багато чого зможуть зробити ті тридцять поколінь, яким іще судилося жити та вмерти на Землі, як і їхнім предкам. За цей час вони могли принаймні вжити заходів для збереження знань, яких набуло людство, та найвеличніших витворів культури й мистецтва.

Навіть на зорі космічної ери, коли перші автоматичні зонди полишали межі Сонячної системи, вони несли з собою музичні записи, послання й малюнки на випадок, якщо їх зустрінуть інші дослідники Всесвіту. І хоч жодних ознак чужих цивілізацій у своїй галактиці земляни так і не виявили, все ж навіть найзапекліші песимісти вірили, що розумне життя таки існує десь серед мільярдів інших островів матерії у космосі, які були повсюди, скільки сягали найпотужніші телескопи.

На протязі сторіч терабайт за терабайтом інформації про знання й культуру людства висилалися в напрямку туманності Андромеди та її віддалених сусідів. Нікому, звичайно, не судилося знати, чи хтось прийняв ці сигнали, а якщо навіть прийняв — то чи їх зрозуміли. Але мета цих послань була ясна чи не кожній людині: то було прагнення залишити про себе останню вісточку — щось на зразок сигналу з текстом «Знайте — і ми колись жили на цім світі!»

На 3000й рік астрономи вже були певні, що своїми велетенськими орбітальними телескопами обнишпорили простір у межах п’ятисот світлових років від Сонця, виявивши всі наявні планетні системи. Були знайдені десятки землеподібних світів, а деякі з найближчих були піддані більш-менш детальній зйомці. Деякі мали атмосферу з такою невід’ємною ознакою життя, як надмірний відсоток кисню. Можна було з достатньою ймовірністю припустити, що люди там вижили б — якби змогли туди дістатися.

Люди не могли, але Людина могла.

Перші кораблі-розсіювачі були надто примітивні, але вони дали сильний поштовх розвиткові технології. З тими двигунами, які було розроблено на 2500й рік, вони могли, несучи свій дорогоцінний вантаж із замороженими ембріонами, досягти найближчої планетної системи за двісті років.