Артур Кларк - Пісні далекої Землі

— Цікава ідея, — промовив Брант. — Може, ти й маєш слушність.

Хоч Брант Фальконер і не дуже знався на історії, проте як інженер він був обізнаний з тією складною низкою подій, що привела до колонізації Таласси.

— Але що робитимемо, — спитав він, — коли це справді інший розсіювач, який прагне знов нас колонізувати? Скажемо: «Дуже вдячні, але не сьогодні»?

Дехто нервово реготнув; потім радник Сіммонс глибокодумно зауважив:

— Я не маю сумніву, що з кораблем-розсіювачем при потребі ми впораємось. Та чи вистачить розуму його роботам змінити свою програму, коли вони виявлять, що тут це вже давно зроблено?

— Мабуть, вистачить. Але їм може здатися, що вони зроблять це краще. В усякому разі, чи то релікт земної цивілізації, чи якась пізніша модель з тієї або іншої колонії, це, певно, робот, тобто автомат.

Пояснювати, чому саме, було недоцільно: кожен знав, з якими фантастичними труднощами й видатками пов’язаний міжзоряний політ корабля з людським екіпажем. Хай навіть технічно можливий, він був абсолютно безглуздий. Адже в роботів така сама мета може бути досягнута незмірно дешевше.

— Робот чи релікт — але що ж ми маємо з ним робити? — запитав один із мешканців.

— Можливо, то буде зовсім не наша проблема, — відповіла мер. — Всі, здається, сходяться на тому, що він попрямує до місця Першої Висадки, але з якого побиту? Як на те, Північний острів набагато скоріше може правити за…

Що мер не мала слушності — таке траплялося нерідко, але щоб це так блискавично виявилось — такого ще не було. Цього разу звук, що наростав з неба над Тарною, був явно не грім звідкілясь із іоносфери, а пронизливий свист реактивних двигунів якогось швидкісного повітряного судна, що летіло вже на малій висоті. Всі в неймовірному для талассіан темпі повискакували з приміщення, та лише перші з них встигли побачити це тупоносе, трикутнокриле чудовисько, яке, затуляючи зірки, спрямовувало свій рух точнісінько на те священне місце, що досі шанувалося як остання ланка сполучення з Землею.

Мер Уолдрон, на мить затримавшись, щоб передати інформацію на центральний пункт зв’язку, приєдналася до інших, що юрмилися зовні.

— Бранте, ти можеш дістатися туди першим. Сідлай свого літака.

Головний інженер-механік Тарни тільки блимнув очима: ніколи ще він не отримував од мера таких прямих наказів. Відтак зніяковіло вимовив:

— Пару днів тому його крило пробив кокосовий горіх. А відремонтувати не мав часу через оту проблему з рибальськими пастками. Але, так чи інакше, він не пристосований до нічних польотів.

Мер кинула на нього довгий важкий погляд.

— Сподіваюсь, хоча б мій автомобіль не пошкоджений, — саркастично мовила вона.

— Звичайно, ні, — відповів Брант ображеним тоном. — З повним баком пального, готовий рушити хоч зараз.

Мерів автомобіль їхав куди-небудь украй рідко: адже всю Тарну можна було перетнути пішки за двадцять хвилин, а всі місцеві перевози продуктів харчування та обладнання здійснювались на міні-піскоходах. За сімдесят років своєї офіційної служби автомобіль пройшов не більше сотні тисяч кілометрів і, як не станеться нещасних випадків, міг би служити принаймні ще ціле століття.

Талассіани з оптимізмом віддавалися різним слабостям, та потягу до старовини, як і споживацьких нахилів, серед тих слабостей не помічалося. І нікому не спадало на думку, що за віком усі пасажири молодші за цей автомобіль, який вирушив у найзнаменнішу поїздку за всю історію свого існування.

Ніхто не почув перших ударів дзвону, який бив на сполох, провіщаючи смерть Землі, — навіть ті вчені, що зробили це фатальне відкриття глибоко в підземеллі, в покинутій золотій шахті десь у штаті Колорадо.

То був дуже сміливий експеримент, незбагненний аж до середини двадцятого століття. Як тільки відкрили нейтрино, вчені швидко зрозуміли, що мають тепер нове вікно у Всесвіт. Частинку з такою проникаючою здатністю, що пройти крізь планету було для неї не важче, ніж світлу крізь скло, можна використати для того, щоб зазирнути в саме нутро зірок.

І особливо однієї зірки — Сонця. Астрофізики вважали, що знають, які реакції керують енергетичним вогнищем Сонця, а врешті-решт і життям на Землі. В умовах неймовірних температур і тиску в сонячних надрах відбувався ядерний синтез водню в гелій, і результатом ланцюга реакцій було вивільнення величезних запасів енергії. А як побічного продукту — також і випадкових нейтрино.