Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Він раптом замовк, настала тиша. Попри всі прожиті тут століття, цю назву ще важко було вимовляти.

Всі як один вони обернулися на схід, звідки надходила, напинаючи на море покривало, швидка екваторіальна ніч.

Декотрі з яскравіших зірок вже з’явилися на небосхилі, і над пальмами підіймалося щільне сузір’я Трикутника. Його три досить близько одна від одної розташовані зірки були майже однакової яскравості, але кілька тижнів тому біля південної верхівки сузір’я блиснув якийсь набагато яскравіший прибулець.

Його потьмянілу обгортку було ще видно в телескоп середньої потужності. Та в жоден прилад неможливо було побачити той згусток попелу, що колись був планетою Земля.

Роки 1901–2000 один видатний історик назвав — більше тисячі років по тому — «століттям, коли сталось усе». І ще додав, що тогочасні люди з ним погодилися б — хоч і з зовсім інших, невірних причин.

Вони з обґрунтованою гордістю вказали б на те, що то була доба наукових досягнень — підкорення атмосфери, освоєння атомної енергії, відкриття основних джерел життя, революцій в електроніці та засобах зв’язку, перших кроків штучного розуму, та найефектнішого — дослідження Сонячної системи з першою висадкою людини на Місяці. Та, як вважав історик, з майже абсолютною певністю можна стверджувати, що навіть одна людина на тисячу не знала про відкриття, яке перевершило за значенням усі вищезгадані, що в порівнянні з ним виявилися зовсім незначними.

Воно здавалося таким же невинним і далеким від земних справ, як раніше — зіпсована фотоплатівка в лабораторії Беккереля, що всього лиш через п’ятдесят років призвела до вогняного смерчу над Хіросімою. Йшлося про побічний продукт того самого дослідження, і починалося все також невинно.

Природа — вельми скрупульозний рахівник і завжди врівноважує прибутки й видатки. Тому фізики були вкрай спантеличені, коли виявили ядерні реакції, в яких після підрахунку всіх складових один бік рівняння не сходився з другим.

Подібно до бухгалтера, який поквапився б поповнити свою касу, побоюючись майбутньої ревізії, фізики змушені були винайти нову частинку. А щоб ліквідувати розбіжність, ця частинка мала бути найнезвичайнішою з усіх — без маси та заряду й одночасно з такою фантастичною здатністю проникати в будь-яке середовище, що легко могла б пройти крізь свинцеву стіну завтовшки в мільярди кілометрів.

Цьому фантомові було дано назву «нейтрино» — зменшувальну від нейтрона. Здавалося, коли-небудь виявити таке ілюзорне творіння природи немає жодної надії, та в 1956 році, завдяки героїчним зусиллям експериментаторів, фізики спромоглись зловити перші кілька зразків. То був тріумф і теоретиків також, бо цим була доведена правильність їхніх фантастичних рівнянь.

Люди в усьому світі цього не знали та й не хотіли знати, але саме тоді розпочався відлік часу до судного дня.

Мережа зв’язку в селищі Тарна ніколи не працювала ефективніше, ніж на дев’яносто п’ять відсотків, але, з іншого боку, жодної пори року чи доби її експлуатаційна надійність не зменшувалась нижче вісімдесяти п’яти відсотків. Як і більшість обладнання на Талассі, її сконструювали давно вже померлі корифеї техніки з таким розрахунком, аби унеможливити будь-яку аварію. Навіть за відмови більшості складових елементів уся система мала б діяти цілком задовільно, чекаючи, поки когось із ремонтників таке становище роздратує настільки, що він вирішить її полагодити.

Інженери називали такий стан речей «приємною деградацією», і цей вираз, як казали деякі циніки, досить влучно характеризував життя на Талассі.

Згідно з даними центрального комп’ютера, експлуатаційна надійність мережі зв’язку становила зараз десь близько дев’яноста відсотків, хоча мер Уолдрон з радістю погодилася б і на меншу. Справа в тому, що за останні півгодини до неї звернулася більша частина мешканців селища, і от у залі засідань ради товклося вже не менше півсотні дорослих та дітей — набагато більше, ніж та зала могла вмістити з достатньою зручністю, не кажучи вже про брак сидячих місць. Для звичайних засідань кворум дорівнював дванадцятьом особам, і подеколи доводилося вдаватись до драконівських заходів, аби зібрати хоча б таку кількість нагрітих тіл в одному місці. Для решти ж із п’ятисот шістдесяти мешканців Тарни переважним способом участі було відсиджуватися в комфорті власних домівок, спостерігаючи або — коли відчували зацікавленість — голосуючи за ту або іншу пропозицію.