Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Були також два телефонні дзвінки від губернатора провінції, один із президентського офіса та ще один із служби новин Північного острова. Всі зверталися з однаковим, явно недоречним запитанням, і всі отримали ту саму коротку відповідь: звичайно, ми вас повідомимо, коли щось станеться, і дякуємо за увагу.

Нервуватися було не в правилах мера Уолдрон, і її досить успішна кар’єра керівника місцевої влади завдячувала саме цьому. Інколи, ясна річ, доводилось хвилюватися: наприклад, коли в дев’ятому році століття скоївся найсильніший за сто років ураган, її «вето» мера навряд чи могло б йому запобігти.

— Всім зберігати спокій! — розпорядилась вона. — Ріно, не займай полиць — адже хтось доклав чималих зусиль, аби їх розставити! І в усякому разі тобі вже час лягати спати! Біллі, геть зі стола! Негайно!

Разюча швидкість, з якою було відновлено порядок, свідчила, що цього разу люди напружено чекали, що їм скаже мер. А вона, переключивши канал зв’язку від свого наручного телефону, що весь час настирливо дзижчав, на автоматичний запис, почала говорити:

— Відверто кажучи, я знаю не набагато більше вашого, і малоймовірно, що протягом найближчих годин ми отримаємо яку-небудь додаткову інформацію. Але то напевне був якийсь космічний корабель, і він уже, мабуть, увійшов у нашу атмосферу, коли ми його бачили. Оскільки йому нема куди більше подітися на Талассі, він, очевидно, повернеться до Трьох Островів раніше чи пізніше. Якщо він зараз обертається навколо нашої планети, то на це в нього підуть лічені години.

— Були якісь спроби радіоконтакту? — запитав хтось.

— Так, але досі без успіху.

— А чи слід нам робити такі спроби? — занепокоєно спитав інший.

На короткий час у залі запанувала тиша; тоді радник Сіммонс, мерова права рука, невдоволено пирхнув:

— Це ж курям на сміх. Хоч ми б і принишкли, вони знайдуть нас за десять хвилин. Та вони чудово знають, де ми є.

— Повністю згодна із радником, — сказала мер Уолдрон. — Адже корабель з будь-якої колонії напевне матиме карти Таласси. Хай навіть вони застаріли на тисячу років — все одно там зазначено місце Першої Висадки.

— Але що, як припустити — лише припустити, — що то чужинці?

Мер тільки зітхнула: на її думку, подібні припущення виявилися необґрунтованими вже сотні років тому.

— Нема ніяких чужинців, — твердо сказала вона. — Принаймні досить розумних для міжзоряних вояжів. Звичайно, ми ніколи не можемо бути цього певні на всі сто відсотків, але ще Земля протягом тисячоліття всіма мислимими засобами обнишпорила Всесвіт.

– Існує інша можливість, — сказала Мірісса, яка разом з Брантом та Кумаром стояла в кінці зали. Всі повернули голови до неї, і Брант не міг приховати, що це його трохи дратує. Хоч він і кохав Міріссу, проте часом волів, аби вона не була так чудово інформована — завдяки тому, що протягом останніх п’яти поколінь її родина наглядала за Архівами.

— Що ж саме, любонько?

Тепер настала черга дратуватися Міріссі, хоч вона це й приховувала. їй було неприємно, коли хтось звертався до неї поблажливим тоном, особливо коли особа ця була не дуже розумна, хоч і, без сумніву, спритна (а може, правильніше сказати, хитра?). Той факт, що мер Уолдрон завжди пряла очима на Бранта, анітрохи не хвилював Міріссу; це її просто бавило, й вона відчувала навіть якесь співчуття до старшої за віком.

— Це може бути ще один автоматичний корабель-розсіювач, подібний до того, що колись доставив геноми наших предків на Талассу.

— Але зараз — через таку безодню часу?

— Чому б ні? Перші розсіювачі могли розвинути швидкість, що дорівнювала лише кільком відсоткам швидкості світла. Земля весь час удосконалювала їх — доки там сталася катастрофа. Оскільки пізніші моделі були вдесятеро швидші, вони за століття наздогнали ті, що стартували раніше, і чимало з них, мабуть, іще летять. Чи ти зі мною згоден, Бранте?

Коли Мірісса зачинала дискусію, то намагалася зробити це так, щоб Брантові здавалося, наче він сам був її ініціатором. Вона знала, що йому притаманне відчуття власної неповноцінності, і прагнула його розвіяти.

Подеколи їй було ніяково від того, що серед мешканців Тарни вона була найосвіченішою. Звичайно, на Трьох Островах було з півдесятка рівних їй за інтелектом, і вона спілкувалася з ними через комунікаційну мережу; але віч-на-віч зустрічалася рідко, хоча, попри всі досягнення техніки зв’язку за багато тисячоріч, нічого кращого за безпосередню зустріч не винайшли.