Зденек Вольний - Прелюдія

З кабіни вискочив міцний чолов’яга у синьому комбінезоні, тримаючи праву руку на відстовбурченій кишені.

— Що ви робите біля марблюдів?

— Я ветеринар, — представився Манек. — Якщо це ваші марблюди, то я б хотів з вами перебалакати.

— Мої тварини поки що жодного шарлатана не потребують! — буркнув господар. — І якщо тут не тинятимуться різні психи — гадаю, й не потребуватимуть.

— Виглядають начебто непогано, — сказав Петр. — У міру вгодовані.

— Нехай йому чорт! — чоловік у комбінезоні взявся руками в боки. — Та коли б мене тримали на кактусах, присягаюсь, і я виглядав би не ліпше!..

Петр посміхнувся:

— Якщо помітете щось незвичне у їхній поведінці, повідомте мене. Просто в лікарню. Ветеринарного відділення поки що в нас немає.

— Значить, це правда? — чолов’яга дивився Манеку просто у вічі. — І скільки їх уже здохло? Вукотич уранці казав, нібито сім.

— Один.

Якщо це служба порядку намагалася приховати нещастя з марблюдом, то досягла цілком протилежного результату. Як завжди.

— Нехай йому чорт! — буркнув знову господар, мовби до останньої хвилини вірив, що Манек усе спростує.

— Поки що один. Про все інше ще нічого не знаємо. Будьте пильні.

— Я вже давно хочу їх продати. Дружина про них не дбає, а мені сюди щодня їздити… Ще й за таке ранчо платити, — глумливо посміхнувшись, він розвів руками, — де ані стебельця трави… Був би й продав уже, коли б не оті золотошукачі. Ціни щодня повзуть угору, а проте далі чекати вже не можу.

Жан-Поль Коші був невисоким на зріст жилавим чоловіком, з продовгуватою головою, до якої хтось міцно прип’яв великі відстовбурчені вуха, а спереду причепив міцний, довгий ніс. Дорогою до його ферми Манек бачив кілька кактусових гаїв, місцями проріджених, очевидно, на корм. Проминув піщані дюни й замети біля шпичастих червонуватих скель, натрапляв у двох-трьох місцях на відвали пустої породи, які засвідчували: тут свого часу видобували руду.

Коші чекав його на подібному до щойно баченого майданчику з плаского каміння. В правиці він стискав величезний мачете. Лезо блищало, мов церковне срібло.

— Це не на вас, — він скривив уста в гримасі, що означала посмішку і мала заспокоїти Манека. — Збираюсь на кактуси.

Коли вони потисли один одному руку, здивований Коші вигукнув:

— Ой, тримайте мене! Золотошукачів бачив, фермерів — бачив… Ну, та раз ви уже приїхали, дам вам роботу.

І, не чекаючи згоди, він подався кумедними широкими кроками до зеленої споруди — такої самісінької, яку Петр уже нині бачив. Щоправда, до цієї Коші прибудував іще хлів, дах якого був вищий за його власне житло.

Всередині було сутінно й тепло. Тварина лежала на боці, а другий її бік у повільному ритмі здіймався і опадав. Обидва схилилися над головою марблюда.

— Уош Макінтайр провозив тут свого паршивого марблюда, якого відкопав бозна-де! — люто випалив Коші.

— Паршивого?

— Атож! І Маркіза підхопила це від нього. Має тепер також червоні очі й, бачите, оті фіолетові жилки у пащі?

Манек кивнув на знак згоди.

— Я візьму інструменти.

— Той паршивець теж мав такі жилки! — не вгавав Коші.

— Він уже сконав, — сухо повідомив Манек. — Учора пополудні.

— Ще б пак! То ж були самі шкіра та кості!

— Я бачив і худіших марблюдів. Це щастя, що їх у вас тільки троє. — Петр обвів поглядом хлів і швидко додав: — Коли б дійшло до найгіршого…

— Щастя! — буркнув Коші, — щастя, що я встиг п’ятьох продати.

Манек гостро зиркнув на нього і холодно мовив:

— Потім скажете мені — кому. Я мушу записати. А поки що давайте мотузки, зв’яжемо її і зробимо ін’єкцію. Іншим, звичайно, теж.

Коли вони нарешті вийшли на чисте повітря і Манек обтер об штани долоні, Коші, відвівши погляд, подякував і кивнув у бік оселі:

— Донька запрошує вас повечеряти.

«Як у такого потворного чоловіка може бути така донька?» — здивувався Петр, коли електричне світло вихопило з темряви її постать. На темне волосся дівчини падали рудуваті, як навколишні скелі, полиски від жарівки. Ця зустріч викликала у Петра явно більше емоцій, аніж парники під молочнувато-прозорою плівкою, куди Коші завів його дорогою від хліва.

— Цвітна капуста? — не повірив він там своїм очам. — І цибуля?

Коші задоволено посміхався.

— Тепер вам покажу іще дещо!

Він потягнув Манека вглиб, за важкі завіси, де взагалі нічого не було видно.

Там росли невисокі кущики, схожі на деревце внизу і з в’юнкими паростками угорі.