Зденек Вольний - Прелюдія

— Не конче має бути ціанід, — заперечив Манек. — Адже є ще багато речовин з подібною дією. У людини, наприклад, — складні органічні токсини, які не завжди легко виявити.

— Людина не марблюд.

Петр згадав, що недавно десь чув ці слова.

— Для нас — на жаль. Бо про людську кров ми знаємо все-таки значно більше.

— Зачекаймо ще трохи, — сказав доктор із непроникним спокоєм, справжнім чи вдаваним — Манекові страшенно хотілося б це розпізнати. — Ви, звичайно, не маєте бажання тут затримуватись?

— Маю власну роботу, — Петр махнув рукою, мовби долаючи тим жестом одразу чотири чи п’ять тисяч кілометрів.

— Що ж, замовляйте квиток. Рейсовий стратоплан — о вісімнадцятій п’ятдесят п’ять.

У коридорі Манек роззирнувся, сподіваючись зустріти доктора Гулара й попрощатися перед відльотом.

Збігши сходами на перший поверх, спинився уражений: сірими очима до нього посміхалася Сімона Гулар у білому одязі медсестри.

— У вас на обличчі такий подив! Треба управляти своїми емоціями.

— Дені сказав, що у вас двоє дітей.

— Домогосподарок тут немає, — Сімона Гулар невідривно дивилася йому в обличчя, — як немає швейцарів чи…

— Жінки працюють виховательками у дитсадках або медсестрами, — висловив здогад Петр.

Сімона кивнула.

— Учора забула вас запитати, як довго ви тут затримаєтеся.

— Саме йду замовляти зворотний квиток. На сьогодні.

Вона ураз ніби зів’яла.

— Щастить декому! — Сімона відгорнула з чола пасмо волосся.

— Але ж тут цікаво, — Манек відвів погляд убік. — Справжній новий світ. Набагато більший, ніж друга Америка.

— Справді, цікаво, — погодилася Сімона вже без гіркоти у голосі. — Новий світ. Біда лише в тому, що ми, — останнє слово вона вимовила з притиском, — ми до нього не належимо.

Манек розвів руками, намарно шукаючи втішну відповідь:

— Звідки ви це взяли? Звичайно, буває нелегко, але ж людина за все мусить платити.

— Але чому маю платити саме я? Мені б вистачило світу з братками під вікном і будкою для морозива, як та, що стояла на розі нашої вулиці.

— Плата береться за саму приналежність до людського роду.

— Заберіть мене!.. — вигукнула вона раптом і тут же сухо подала йому руку: — Прощавайте.

Петр Манек не озирався, мовби забракло йому для цього мужності.

Квиток удалося замовити без жодних ускладнень. Ніхто, видно, крім бідолашної Сімони Гулар, не поривався з цього матеріалізованого уже сьогодні майбуття. Воно їх цілком задовольняло.

Чепурненька молода жінка за перегородкою каси люб’язно всміхнулася:

— Місце можете самі собі вибрати. Раджу вам біля вікон праворуч, десь перед крилом.

— Справді?

— Побачите Великі Піски. Знаєте, вони безкраї. Дивовижна панорама, — вона чарівно похитала білявою голівкою. — А тоді ще й Скелясте місто побачите — темну тінь над обрієм.

Петр Манек чемно вислухав її, а тоді вийшов на вулицю. Рух не був надто інтенсивний, проїздили головним чином вантажні електромобілі та джипи з широкими шинами, пристосованими для пересування в пустелі.

Через хвилину швидкої ходи він відчув легке запаморочення й нудоту. Кисню в атмосфері було менше тих норм, до яких людина за мільйони років пристосувалась. У великих будівлях повітря часто збагачувалося киснем.

Петр мав можливість востаннє оглянути один з острівців цивілізації, на який здебільшого не потикалися навіть найдопитливіші туристські групи. Довкола виднілись лише приземкуваті будинки з пластмасових панелей, які він зустрічав і вчора на кожному кроці: легкі, різнобарвні, зручні. Містечко жило собі, невеличке й обпалене сухим вітром.

Тільки-но Петр зайшов до лікарні, як звідкілясь, наче дух, виринув П’єтро Альтафіні.

— Халепа, пане колего, — тихо мовив він, нервовим рухом поправляючи окуляри. — Біжіть до шефа.

Петр помчав сходами. Відчуття задухи не зникало, хоча лікарня мала власні кондиціонери.

Доктор Вишинський роздивлявся якийсь папір достоту в тій самій позі, що вчора і нині рано. Петру на мить навіть здалося, що час зупинився.

— Причина смерті, — озвався Вишинський, коли Манек усівся під кактусом, — токсин, що сполучається з гемоглобіном активніше, аніж кисень.

— А точніше: перетворює двовалентний атом заліза у кров’яних тільцях на тривалентний, непридатний до перенесення кисню, — докинув Манек.

— Пощастило нарешті з’ясувати приблизний склад токсину, — провадив Вишинський. — Але найістотніше — його вважають продуктом виявлених у крові мікроорганізмів.