Зденек Вольний - Прелюдія

День, коли помер перший марблюд, був дивовижний: ясно-ультрамариновий і безкраїй. Пахнув догасанням літа.

Петр Манек, увійшовши до приземкуватої лікарняної споруди, стяг з голови каптур, примружившись, поглянув у довгий коридор. Відчинені двері праворуч вели до картотеки, а з протилежного боку, з радіологічного відділення, випурхнула молодесенька сестричка, тягнучи за собою пилосос.

Пісок тут проникає скрізь, спало йому на думку, можливо, й до операційної зали. Дарма що вентиляція обладнана якісними фільтрами.

Манек перепинив дівчину і спитав, де він може побачити директора.

— Директора як такого в нас немає, — пояснив йому чоловік з плечима борця, підводячись з-за масивного столу: — Я — головний лікар.

Міцна, м’язиста шия на плечах, у подиху добре чути запах алкоголю. Рука, простягнута Петрові, була геть волохата, темне волосся на ній контрастувало з невиразною рідкою чуприною.

— Ви запізнилися. Уже сконав, — чоловік важко опустився у крісло.

Петр вибачливо знизав плечима:

— Мене відрядили одразу, тільки-но надійшло повідомлення. — І він кивнув на пом’ятий портфель під ногами, що мав засвідчити його квапливе збирання, коли в дорогу береться лише найнеобхідніше.

— Я викликав фахівця-ветеринара ще три дні тому, — сказав головний лікар низьким, нутряним голосом. Перехопив Манеків погляд, звернений у куток кімнати: — В пустелі ви знайшли б іще більші кактуси.

Цей екземпляр сягав аж до стелі. Гладенький, темно-зелений і м’ясистий, як і його господар.

— Я справді вирушив одразу, найближчим рейсом!

Безглуздо, що взагалі доводиться пояснювати. Хіба вони не на краю Всесвіту, звідки людина вже летітиме хіба що в прірву, в темряву, в невідомість? Стратоплан прилітає сюди лише раз, а влітку — двічі на тиждень. Ідеальний, можна сказати, край світу. Робінзон Крузо почувався б тут як удома.

— Мусите задовольнитись моїми послугами, — сказав Манек. — Професор Кольцов, якого ви так хотіли побачити, на жаль, не міг знайти часу.

Хто б у подібній ситуації вибачив недолугу іронію?

— Не в титулах, нехай йому чорт, справа. Ви ж не в університет приїхали. — Доктор Вишинський закопилив товстелезні губи: — До речі, ви бодай раз бачили марблюда?

— Марблюдів досліджував професор Кольцов у нас на станції, тож певний досвід їх лікування маємо, — відповів Петр спокійно.

— Марблюд з’явився тут, у пустелі, — буркнув доктор Вишинський, повівши могутньою шиєю, — а не на дослідних станціях. Затямте це собі.

Петр мовчав. Здогадувався, що істина десь посередині. Дикі марблюди справді відрізнялися, і кожне їхнє покоління виявляло дедалі більшу життєздатність та пристосовуваність. Їхня поява залишалася поки що таємницею і ставала ще загадковішою в міру того, як обростала новими припущеннями.

— Свої міркування тримайте при собі, — головний лікар знову скривив товсті губи. — Що ж, ходімо.

Петр підняв пухкого портфеля й рушив до дверей.

— Портфель, мабуть, в анатомці не знадобиться, — підколов його Вишинський і вивалився у коридор.

Петр збіг слідом за ним на перший поверх. Перед дверима Вишинський поклав палець на якусь кнопку, й апарат, ідентифікувавши його відбитки, дав сигнал: двері відчинилися.

Під стелею приміщення, викладеного сніжно-білими кахлями, спалахнули натрієві люмінесцентні лампи. Посередині лежала величезна дохла тварина, яку ніхто інакше не називав, як марблюд.

Справжнісінький Camelus martis, Петр оглянув його швидким поглядом. З віддалі трьох метрів здавалося, що важить він добрих півтонни. Явно найбільший з усіх, яких Петр раніше бачив. Для ветеринара з дослідницької станції це вже щось значило.

— А як ви його сюди затягнули? — Петр поглянув на вузький прохід.

Вишинський кивнув головою:

— Навпроти двостулкові двері, що ведуть у двір, чи, як ми тут кажемо, до еспланади. Приміщення обладнувалося під склад медикаментів, а не під анатомку. Та люди творять, життя перетворює.

Манек хутко зиркнув йому в вічі, проте на підпухлому обличчі Вишинського не прочитав нічого, що б дало йому ключ до лікаревих слів.

— Перевдягніться, — провадив далі Вишинський своїм рівним, глибоким голосом, — візьміть халат і будьте якнайобережніші. Я вас дуже прошу.

— А протокол? — запитав Манек.

— Я писатиму.

Петр одягнув щільні еластичні рукавиці й схилився над продовгуватою головою тварини. Її вирячені, червоні очі блищали, мов скляний привид близької біди.