Зденек Вольний - Прелюдія

— Золото! — видихнув Майкл Донован. — І ніколи мені не показував!..

Усі знахідки були докладно, з науковою точністю, описані. Уош Макінтайр, може, й був диваком, проте диваком безмірно закоханим у порядок і систематизацію.

Старий підступив до самісінького стелажа, де за склом червонясто виблискував золотий самородок, чистими гранями нагадуючи дивовижний кристал.

— Скільки він важить, як ви гадаєте? — зачаровано спитав Донован у Петра.

— Не знаю, не вмію вгадувати.

— Крихта завбільшки три цілих і сім десятих міліметра — це один грам.

— Два кілограми, — зважився нарешті Петр.

— Щонайменше чотири.

— У ньому, мабуть, багато міді, — докинув Петр. — Я ще не бачив такого червоного золота.

Старий заперечливо похитав головою:

— Це майже чисте золото. Просто тут воно має такий колір, поки не переплавиться.

Сховатися в цій кімнаті Макінтайр, зрозуміло, не міг. Коли повернулися назад, чоловік на матраці спав, як раніше, тільки начебто трохи спокійніше.

— Що це за хвороба? — несподівано спитав Донован. — Цей чолов’яга вже дратує мене.

— Маємо лише здогади. Щось на зразок рикетсій.

— Рикетсій?

— Були колись на Землі такі мікроорганізми завбільшки десь між бактеріями і вірусами. Як і віруси, вони паразитували на клітинах.

— Гм, — замислився Донован.

— Рикетсієва паличка викликала, скажімо, плямисту гарячку. Епідемії тифу. Ви ж, мабуть, читали про це в історії.

— Гм, — скривився старий, — звідки б тут могло взятися таке свинство?

— Хтозна, — Петр зачинив за собою двері. — Гадаю, інфекцію переносять марблюди.

Донован уважно поглянув на нього.

— Підете праворуч, — а сам рушив у протилежний бік.

Твердий, затоптаний пісок підступав до самісінького порога. Вашінгтон Макінтайр не належав до тих, хто прикрашає собі життя кольоровими плитками перед домом. Своє каміння, а з ним, можливо, й свої таємниці, складав за склом стелажів.

Пустелею пролітав вітер і сухо потріскував, мовби бавився тисячею висохлих шкір. Літо, майже вдвічі довше, ніж на Землі, поволі згасало. Петра охопив незбагненний смуток, який, здавалося, витав у повітрі над безконечною, одноманітною й водночас звабливою землею. Смуток і сподівання.

Донован кудись зник; зачувши його поклик, Петр помчав за будинок. Підбіг до відчинених воріт гаража і побачив старого, що вказував на Макінтайрову механічну потвору.

Господар лежав, скорчившись, під сидінням всюдихода, ногами у бік педалей. Обличчя мав кольору пустелі, одяг на ньому був якийсь чудернацький, щось на зразок стародавньої сіро-зеленої військової уніформи. Рука була ще тепла.

— Для Уоша Макінтайра вже все позаду, — видушив Донован із непроникним поглядом.

Петр мовчки випустив з долоні руку небіжчика.

— Мусимо витягти його звідси, — сказав старий. — Бо коли задубіє, вже нічого не вдіємо.

Тіло поклали біля передніх коліс. Обидва були мокрі від поту. Макінтайр не виглядав велетнем, проте був широкоплечий та й узагалі, як то кажуть, нівроку.

Вийшли надвір, на повітрі Петрові трохи полегшало. «Можливо, колись тут і птахи літатимуть» — спало йому на думку.

Донован поглянув на обрій, мовби прочитав його думки.

— Це найтепліше літо, відколи я пам’ятаю. Кожен день вище нуля, часом аж до п’ятнадцяти. А як-не-як я старожил. Ще коли тільки вийшов на пенсію, у Нью-Доусоні була єдина дослідна станція з тридцятьма співробітниками, які мінялися щопівроку. Ну, і звичайно, Уош Макінтайр та ще кілька золотошукачів.

Петр слухав лише краєм вуха. Ситуація ставала дедалі загрозливішою. Марблюдяча лихоманка!

— Я бачу, — сказав Донован з притиском, — що й ви вдягаєтеся досить легко.

— Ви ж самі казали про небачену теплінь!

— При такому вітерці увесь Доусон запинається у термокуртки аж до самісінького підборіддя.

— Мені не холодно, — знизав Петр плечима. — Зрештою, й ви вдягнені не тепліше.

— Я вже звик до пустелі, а вона до мене, — не здавався дідок. Петрові явилася раптом Сімона Гулар, що ласувала морозивом посеред грядки із синіми та жовтими братками і посміхалася. Відчув щось фальшиве й нежиттєве у цьому видінні, може, тому, що не розумів іще всіх асоціацій.

— Пане Донован, — спохопився нарешті, — мусимо якось розподілити роботу. Ви, будь ласка, дожидайтеся вертольота, він має бути десь за годину-дві. Опишете їм ситуацію.

— А ви?

— Боюсь, що матиму чимало пацієнтів.

Індійці виглядали начебто здоровими, але Петр вирішив не покладатися більше на випадок. Вони так само чемно розкланювалися й дякували, і знову повторювали, що останнім часом жодного марблюда не продали. І Петр їм повірив.