Зденек Вольний - Прелюдія

— А звідки ви знаєте, що батькові зле? — неприязно зустріла його Моніка Коші.

— Коли це почалося? — Петр помітив, мабуть, під впливом Донованових слів, що дівчина вбрана у легеньку жовту майку з короткими рукавами. Вона їй личила, і це теж дратувало Петра.

— Вам що? Не холодно?

Моніка хитнула чорнявою головою, і пасмо волосся впало їй на обличчя.

— А вам яке діло до мого одягу?

— Температура у батька висока?

— Зайдіть до хати, — запросила дівчина.

Жан-Поль Коші у кріслі видавався ще меншим, аніж учора, коли показував Петрові хлів. Почервонілими очима й продовгуватою головою він скидався на хворого марблюда.

— Зразу як ви поїхали, — сказав він через силу — лихоманка геть виснажила його, — мені зробилося погано від шлунка, але я не надав тому значення.

— Батько мав колись виразку, — докинула Моніка.

— Але невдовзі мене схопило. У животі ніби шмат льоду, а всього піт заливає. Так пройняло, що й ноги не тримають.

— Усе буде добре, — Петр наповнював шприц світло-жовтою рідиною. — Засукайте рукав.

Коші безпорадно почав вовтузитися з ґудзиком на рукаві, поки Моніка йому не допомогла. Видовище було не з приємних.

— А з вами усе гаразд? — зробивши укол, звернувся Петр до дівчини.

Моніка механічно кивнула, волосся знову упало їй на обличчя. Обома руками вона відгорнула його назад і довго дивилася, як батько поринав у нездоровий сон.

— Допоможіть мені покласти його в ліжко, — попросила дівчина.

Коші заперечливо хитнув головою.

— Йому треба в лікарню. Якнайшвидше. — Тоді, пильно поглянувши їй у вічі, Петр сказав: — Я прошу вашу руку.

— Що, що таке? — сахнулась Моніка.

— Підкотіть трохи рукавець, — усміхнувся Петр, знову наповнюючи шприц вакциною.

— Он воно що, — насупилась дівчина, — це у вас такі жарти!

— Присядьте, — він натис на поршень шприца. — Я не вельми завбачливий. Не маю більше ані кубика.

— Тато заразився від марблюдів? — про себе вона зовсім не думала.

— Може, від марблюдів, а може, й від Макінтайра.

— Пан Макінтайр теж захворів? Має гарячку?

Петр кивнув.

— Зберіть батькові найнеобхідніші речі.

Жан-Поль Коші, нащадок бургундських виноробів, геть змарнілий, уже марив не про королівське вино, а про оцет. Дорогою Моніка судомно тримала батька за руку, ніби потиск її пальців був для нього останнім зв’язком зі світом.

До Нью-Доусона добралися, коли вже сутеніло. «Нічого дивного, — подумав Петр, — день тут лише на сорок одну хвилину довший, ніж на далекій Землі. Хоча все виглядає по-іншому».

А коли всі зібралися в кабінеті Вишинського, за вікном крижаним світлом мерехтіли зірки. Петра огорнула втома, мов хмара сарани, від укусів якої ніщо не захищало.

Більшу частину дороги їхали мовчки, лише червонясте каміння летіло з-під шин і барабанило знизу по кузову. Несподівано пан Коші підвівся і почав нарікати на головний біль. Тоді ще якийсь час розказував про свої перші спроби виростити виноград у теплицях з водяним опаленням та ультрафіолетовим світлом, після чого знову заснув.

— Батько вам розповів не все, — сказала Моніка.

— Що ви маєте на увазі? — обережно спитав Петр.

— Одразу після вас примчали золотошукачі. Їх було двоє.

— Ті, яким він продав марблюдів?

— Один уже здох.

— І вони прийшли по гроші? Ви маєте на увазі: марблюд здох?

— Звичайно. А гроші…

— Батько їм відмовив?

— Та ні. Адже ми застраховані. Тільки вони лаялися… Я чула, як вони кричали й погрожували. Й одразу по тому він занедужав.

— Сварка не має з хворобою нічого спільного.

— З ними ще третій був. Він розписався за повернуті гроші.

Петр усміхнувся не без єхидства.

— Така інформація вам як мед на душу, — в її голосі знову забриніли злі нотки, — маєте зайвий привід думати про людей погано.

— Погано? — здивувався Петр. — 3 чого ви це взяли?

— Вам досить лише рота відкрити.

— Дурниці. Коли ви судите про людей, це все одно що про пустелю. Мільйони піщинок, а проте всі різні. І за величиною, й за барвою…

— Гадаєте, — перебила вона його, — тут хтось жив перед нами?

— Це має значення?

— Так, — кивнула Моніка. — Тоді це була б їхня земля, а ми — лише непрохані гості.

Вишинський хотів з’ясувати у нього геть усе, до найменших подробиць. Інші також докинули кілька конкретних запитань.

— Отже, — підсумував головний лікар, — маємо більше ніж досить доказів, аби розпочати боротьбу з епідемією широким фронтом, хоч про саму хворобу знаємо тим часом дуже мало. Спробуємо іще щось довідатися від Олафа Гансена.