Зденек Вольний - Прелюдія

Чоловік, що лежав на високому синтетичному матраці під вікном, не звернув на прибульця уваги, дарма що не спав. Очі мав широко розплющені, і в них відсвічував той вогонь, що пожирав йото тіло ізсередини. Чолом стікали струмочки поту.

Манек поставив валізку долі й засукав хворому рукав. Набрав у шприц тетрамінобіоцину, впевнено притис голку до руки і, м’яко натискаючи на поршень, ввів під шкіру усю рідину.

Порожній шприц відкинув у куток.

Житло своє господар обставив доволі скромно, якщо, звісно, не вважати за розкіш географічні карти. Найбільша з них займала цілу стіну, і Манек упізнав на ній Велику Пустелю — область, відому лише за фотографіями з супутників. Зовсім угорі, на північно-східному краї пустелі лежав Нью-Доусон — останній острівець цивілізації. «А головне — найближча лікарня», — подумав Петр.

Чорна коробка радіофону стояла на столику. Петр відклав убік кілька складених карт і підняв трубку.

Набрав тричі трійку, і ту ж мить автомат відізвався:

— Лікарня Нью-Доусон. Швидка допомога.

Манек спробував якнайдокладніше пояснити розташування «бази» і попросив транспорт для хворого, знаючи, що автомат записує всі його слова. Тільки-но він закінчив, озвався знайомий голос:

— Гадаєш, це марблюдяча лихоманка? — запитав Альтафіні.

— Важко сказати, поки не маємо аналізів. Не знаємо навіть, як ця хвороба проходить у людини. — «Марблюдяча лихоманка, — подумав Петр. — Ще про неї нічого не знаємо, а вона вже має свою назву». — Але, мабуть, ти маєш рацію, — мовив уголос.

— Халепа, — зітхнув у радіофоні Альтафіні.

— Сьогодні, в епоху анабіотиків, від рикетсій не помирають, — зауважив Петр.

Поклавши трубку, він ще якийсь час сидів на столі, стежачи за пацієнтом, хоч добре розумів, що стан хворого умить не може поліпшитися. Нарешті, чоловік заплющив очі й заснув.

Під вікном раптом безгучно, мов привид, майнула коротка тінь. Петра кинуло в холод, дарма що всі оті байки про аборигенів, яких ніхто ніколи не бачив і яких люди начебто відтіснили у серце Великих Пісків, десь аж до Скелястого міста, досі видавалися йому смішними. Зіткнувшись лицем до лиця з невідомою епідемією, він не почувався вже так упевнено. Хворий уві сні важко хрипів, його знемога і безсилля вселяли Петрові в душу дедалі більшу тривогу. Він обережно зліз із стола, і тут зненацька розчинилися двері.

Була то звичайна людина, але вона погрозливо цілилася в Манека.

— Що вам тут треба? — різко запитав стариган. Було щось кумедне у висушеному засмаглому обличчі цього підтоптаного ковбоя.

— Я ветеринар, — Петр покосився на пістолет і підняв руки над головою. — Випадково…

— Документи!

Петр розстебнув терморегулювальну куртку й подав свою особисту картку.

Дід тільки глипнув на неї і запхав назад зброю до своїх бароккових штанів з кишенями глибокими, мов ватіканські келії.

— А я Майкл Донован, — процідив крізь зуби, — сусід. Схоже, у нас тут хтось занедужав? — Він ошкірився, наче чорт з табакерки, рештки волосся наїжачилися.

— Так, Макінтайр. Стан доволі важкий, — Петр уже опанував себе і навіть глузував з власної легкодухості: це ж треба — злякатися такої кумедної прояви! — Краще не наближайтесь, хвороба може бути заразна.

— Макінтайр? Я б також хотів хвороби, від якої отак молодшають!

— Молодшають?

— Ніякий це не Уош Макінтайр. Кажіть це кому хочете, тільки не найближчому сусідові.

— А хто ж це такий?

Донован знизав плечима. Петрові здалося, що він ось-ось покаже йому язика:

— Недарма ж тутешні піски називають Великими. Нехай з’ясовує той, кому це дуже цікаво.

— Але…

— Де ж тоді Уош, еге?

Такий поворот подій спантеличив Петра. Він недовірливо роздивлявся «чортика з табакерки».

— Пане Донован, ви часом не той…

— Той самий, — скорчив кумедну міну гість, — славнозвісний агент. Тільки тепер уже на пенсії.

— То чого ж, скажіть на милість, ви не знайдете собі якогось поважнішого заняття?

— Я облітав усеньку Сонячну систему, — Донован явно не переймався надмірною скромністю. — І лише тут, у пустелі, знайшов собі мир та спокій. Час від часу щось розвідую.

— Золото?

— Поки що мусимо знайти Уоша, все інше встигнемо, — старий умить посерйознішав. — Почнемо звідси. Що ви встигли оглянути?

— Лише гараж.

— Гаразд, — Донован обережно відчинив двері до сусіднього приміщення. Посередині лежав запасний мотор, очевидно, для нього вже не знайшлося місця в гаражі. Дві стіни аж до стелі були заставлені стелажами, на яких лежали зразки порід. Петр упізнав знайоме червонувато-коричневе каміння, місцями помережане білими прожилками, рудуваті камінці з металево-сірим блискучим мінералом, найімовірніше — галенітом, були тут жовто-коричневі зразки, яскраво-фіолетові й темно-червоні, були й світлі, цілком земні кварцити, пронизані прожилками металу.