Зденек Вольний - Прелюдія

— А що не в порядку? — озвався Вишинський.

— Містом ширяться небезпечні чутки.

— Які чутки? — поцікавився Дені.

— Буцімто спалахнула епідемія чуми, ви що, поглухли? Хворобу, подейкують, привіз Макінтайр зі Скелястого міста, а тепер уже звідси, з лікарні, вона поширюється по місту…

— Ясно, — перервав його Вишинський і розпростав плечі. — Отже, мусите роз’яснити людям стан речей. Треба рятувати їх від інфекційної хвороби. Пояснювати їм, що вони повинні якнайретельніше дотримувати гігієни і що кожен повинен зробити щеплення, тільки-но ми виготовимо достатню кількість вакцини. Якщо ви їм не дасте потрібної інформації, вони щось вигадуватимуть.

— А ті два небіжчики? — крутнув головою Тейксейра й затято стис бліді тонкі губи.

Наступного дня Петр сидів у своїй амбулаторії, розглядаючи у вікно жовто-червону рівнину. Вона чимось приваблювала його. Здавалось, була непідвладна часу, глибока, як море, і непроникна. Роботи було по зав’язку, чимало тварин здихало швидше, аніж він устигав їм чим-небудь зарадити. Епідемія не зачепила лише поодинокі ферми.

З людьми було ще гірше.

Петр остаточно збагнув це, побачивши у дверях Дені Гулара. Таким змарнілим він ще не був ніколи.

— Моніка Коші захворіла.

Петр не одразу згадав її обличчя. Дивився безутішно в пустелю, що червонясто відсвічувала під пообіднім сонцем, наче волосся Моніки Коші.

— Цього можна було сподіватися. Сідай, — запросив він Дені, намагаючись опанувати себе. — Має гарячку?

Украй розгублений Гулар сів у крісло і, махнувши рукою, мовив:

— Хворих дедалі більшає. Я чув, що сьогодні увечері останній рейс. Від завтра Нью-Доусон і вся округа, аж до найвіддаленіших поселень, одне слово, усі Великі Піски закриті. Третина планети!

— Нерозумно випускати людей звідси.

— Дозволено відлетіти лише кільком найповажнішим, ясна річ, персонам. Якщо пройдуть карантин, звичайно.

— Боюсь, що рикетсії не відрізняють начальство від посполитого люду. Вони занадто примітивні для цього.

— Якщо то взагалі рикетсії.

Петр запитально глянув на співрозмовника.

— Поводяться вони поки що дуже дивно.

Лише надвечір Петр вийшов із затхлого пакгауза, куди донедавна, очевидно, складали, різні хімікати: подекуди й досі валялися поліетиленові мішки. Зробивши кілька кроків, насторожено озирнувся. Жінка, що пройшла мимо, мала ріденьке волосся, зліплене у масні пасма. Поки доїхав до лікарні, стрів ще кількох перехожих з намащеним волоссям.

— Захищаються від інфекції, — пояснив Дені з кам’яним обличчям. — Дехто знову повірив у цибулю, але олія, схоже, перемогла за всіма статтями.

— Олія?

— Атож, звичайна столова олія. Чи, може, ти знаєш надійніший засіб?

Жан-Поль Коші, що сидів на краю ліжка, привітав Петра довгим проникливим поглядом.

— Я знаю, що помру, — сказав він спокійно.

Петр згадав Гансена, і йому зробилося моторошно. Неочікуване поліпшення стану здоров’я, а тоді раптова смерть.

— Не кажіть дурниць, — гримнув він на Коші.

— Від чого, власне, ця хвороба?

— Якийсь організм паразитує на червоних тільцях крові.

— Ви певні цього?

Петр знизав плечима.

— Я маю таке відчуття, ніби ця хвороба існувала давно.

— Тобто?

— У мені… і в інших також… — Коші мовби розмірковував уголос. — У моїй дружині також. На пораду лікаря я переконав її, аби ми оселилися тут.

— Вона не призвичаїлася?

Коші похитав головою:

— Ми поховали її через кілька тижнів. Я проклинав свій переїзд, який пришвидшив її кінець… І стежив за Монікою, що потроху призвичаювалася…

— Це ж цілком природно.

— Вона захворіла?

Петр, повагавшись, кивнув.

Жан-Поль Коші мовчки підбивав підсумки.

— Марблюди поздихали? — запитав він нарешті.

— Усі, крім наймолодшого. Той тримається.

— Марк Аврелій, — Коші посміхнувся очима, — я любив його найдужче.

Жан-Поль Коші, нащадок бургундських виноробів, помер за годину, не сказавши більше ні слова. Його дочка у цей час палала від гарячки, яку навіть ліки не могли збити нижче сорока градусів.

Петр бездумно дивився у вікно, коли прибіг Альтафіні на своїх довгих худих ногах. Втупив у нього чорні окуляри.

— Якщо не маєте роботи, я вас запряжу, — це пролунало, немов наказ.

У коридорі працювали ультразвукові дезинфікатори. Санітари везли закривавлене тіло, вкрите простирадлом до підборіддя.

— Я ж не лікар.

— Гулар приїде з хвилини на хвилину, — запевнив Альтафіні, — а тим часом подаватимете інструменти. Зможете?