Зденек Вольний - Прелюдія

— Спробую. Але добре дивіться, що я вам тицяю в руки… А що з асистенткою?

— Вилила собі на голову півпляшки олії й боїться переступати поріг лікарні, — глухо пояснив Альтафіні. — Старе, добре середньовіччя.

В операційному залі Альтафіні ще раз проглянув рентгенівські знімки. Тоді вправно видобув уламок черепної кістки, що тиснув на мозкову оболонку. Надчутливими рухами вичистив рештки засохлої крові.

Гулар зашив чоловікові рвану рану на плечі й розбите надбрів’я. Тоді взявся за зламану стегнову кістку, скріпив її синтетичним дротиком, який з часом розчиниться, і зашив розріз.

— Дорожня пригода? — запитав стомлено Петр, коли вже виходили з операційної.

— Найгірша пригода: зіткнення з дурнем, — відказав Дені.

— Його зупинили на вулиці, бо мав чисте волосся і не хотів намащуватись олією, — сухо пояснив Альтафіні.

Петр похмуро глянув на нього.

— На щастя, юрба розбіглась, перше ніж наспіли Тейксейрові люди. У майбутньому це може скінчитися ще гірше.

— Господи! Де ми живемо?! — не витримав Дені Гулар.

— Серед людей, — Альтафіні зняв окуляри й потер долонею обличчя.

— Ходімо, виспишся у нас, — запросив Гулар Петра. — Не бійся, у мене таке волосся, що можу обходитися без олії.

Уранці, коли Петр вирушив до лікарні, його перестрів робітник із сусіднього складу. Руки тримав у кишенях комбінезона.

— І ви не вірите! — зміряв він Петра поглядом.

— А ви вірите в олію чи цибулю?

— Я — ні, — згодився молодик, — але досить, що інші вірять. До того ж олії лишилося мало. Мусите мати з собою ще й це, — він витяг з-під теніски блискучий хрест у формі ікса.

— Але ж він золотий! — поспіхом мовив Петр.

— Я випадково маю два, можу один вам відступити, — молодик відверто кепкував з Петра.

— Дякую, але обійдуся без дурниць.

— Як хочете. Завтра за нього заплатите дорожче. Петр завагався. Повернувся до амбулаторії. У скриньці поміж ліками знайшов пляшечку з рициновою олією і, долаючи сором, намастив волосся.

Дорогою до лікарні зустрів чималу процесію. Вона тяглася за Вишинським і показним сорокарічним чоловіком, якого супроводжували два кремезні хлопці у комбінезонах золотошукачів. Незнайомий красень кинув на Петра уважний і водночас насмішкуватий погляд.

— Що тут діється? — пошепки запитав Петр у Гулара, котрий замикав колону.

— Маємо нового голову, — відповів Дені, не ховаючи глузливої посмішки. — Золотошукачі понаїхали до міста й добились відставки міської ради. Отой Етчінсон має створити тепер нову.

— Чого ж він хоче?

— Хоче пересвідчитися на власні очі, як ми воюємо з чумою.

— З «чумою»?! Дені мовчки кивнув.

Кремезний, могутній Вишинський ступав поважно, не звертаючи ні на кого уваги. Зупинився аж перед дверима ізолятора.

— Не боїтеся? — спитав Етчінсона швидше байдужно, аніж іронічно.

— Бог береже мене! — Етчінсон широким жестом підняв золотого хрестика. Петр помітив, що волосся у нього намащене, мов у шлюбного афериста. — Це вам слід боятися!

Він хвильку постояв із піднятою головою, мовби чекаючи оплесків, а тоді увійшов. Усі хотіли податися за ним, проте Етчінсон зачинив двері. У жіночому відділенні не було де повернутися: в одній палаті аж вісім ліжок!

Петр не міг відірватися від Етчінсонового погляду, яким той перебігав по розпашілих обличчях хворих, затримавшись на мить на Моніці.

— А що пеніцилін? — спитав він у Вишинського. — Ви його пробували?

— Так, — незворушно відповів головний лікар. — Підемо далі? Петр обернувся до Дені Гулара. Лише тепер помітив, що й приятель скористався універсальним профілактичним засобом — помастив чуприну, щоправда, лише над вухами й трохи на скронях.

— Цей мікроорганізм, — очевидно, він так і називатиметься: рикетсія марблюдна, — поводиться надзвичайно зрадливо, — пояснював Вишинський. — Як правило, через два-три дні вже не реагує на антибіотики.

— Ваш обов’язок випробувати усе, — повчав його Етчінсон. — І пеніцилін, і хрестики. Якщо мене оберуть головою, постараюся, аби лікарня одержала їх за півціни. Звісно, коли ви теж проголосуєте за мене.

Вишинський завмер, спазматично ковтаючи повітря.

Етчінсон тим часом нахилився до нього:

— Ота дівчина ліворуч — часом це не дочка Коші, що продавав марблюдів?

— Даруйте, — Вишинський знизав могутніми плечима. — Подробиць я не знаю. Я ж тільки лікар.

— Ви головний лікар, — з усмішкою нагадав Етчінсон. — Її батько буде заарештований і засуджений. Ми мусимо з’ясувати причини сьогоднішньої критичної ситуації і покарати винних.