Олександр Бєляєв - Голова професора Доуеля

— Тим більше її треба якнайшвидше врятувати, — гаряче заперечив Ларе.

— Так, врятувати, а не наблизити її смерть. А наш візит до Керна може прискорити цей фатальний кінець.

— Але що ж робити?

— Іти іншим, повільнішим шляхом. Постараємось, щоб і цей шлях був якнайкоротший. Марі Лоран може дати нам корисніші відомості, ніж Бріке. Лоран знає планування будинку, вона доглядала голови. Можливо, вона розмовляла з моїм батьком… тобто з його головою.

— То везіть сюди швидше Лоран.

— На жаль, її теж необхідно спершу звільнити.

— Вона у Керна?

— У лікарні. Напевне, в одній з тих лікарень, де за добрі гроші тримають під замком таких самих хворих людей, як і ми з вами. Нам доведеться чимало попрацювати, Ларе. — І Доуель розповів своєму другові про побачення з матір’ю Лоран.

— Клятий Керн! Він сіє навколо себе нещастя й жах. Ну, хай лише потрапить мені до рук…

— Постараємось, щоб він таки потрапив. І перший крок до цього — нам треба побачитись із Лоран.

— Я негайно їду туди.

— Це було б необачно. Нам особисто треба показуватися лише в тих випадках, коли іншого виходу немає. Поки що скористаємось послугами інших людей. Ми з вами повинні бути своєрідним таємним комітетом, який керує діями своїх людей, але сам невідомий ворогові. Треба знайти надійну людину, яка поїхала б до Ско, роззнайомилася з санітарами, доглядальницями, кухарями, сторожами, — з ким лише виявиться можливим. Коли пощастить підкупити хоч одного, справу можна вважати наполовину зробленою.

Ларе брала нетерплячка, йому самому хотілося негайно почати діяти, але він підкорявся більш розсудливому Артурові і, зрештою, змирився з політикою обережних дій.

— Але кого ж ми запросимо? О, Шауб! Молодий художник, який недавно приїхав з Австралії. Мій приятель, чудова людина, хороший спортсмен. Для нього доручення буде теж своєрідним спортом. Чорт, — вилаявся Ларе, — а чому я сам не можу взятися за це?

— Це так романтично? — з посмішкою запитав Доуель.

Шауб, юнак двадцяти трьох років, рожевощокий блондин атлетичної будови, прийняв пропозицію «змовників» із захопленням. Його не повідомляли поки що всіх подробиць, але натякнули, що він може зробити друзям велику послугу. І він весело кивнув головою, не поцікавившись навіть у Ларе, а чи немає у всій цій історії чогось негожого: він вірив у чесність Ларе та його друга.

— Чудово! — вигукнув Шауб. — Я їду до Ско негайно. Етюдник стане добрим виправданням появи нової людини в маленькому містечку. Я малюватиму портрети санітарів і доглядальниць. Коли вони не будуть надто потворними, я навіть трохи позалицяюся до них.

— Коли того вимагатимуть обставини, пропонуйте руку і серце, — сказав Ларе захоплено.

— Для цього я недосить вродливий, — скромно зауважив юнак. — Але свої біцепси я охоче пушу в хід, коли буде необхідно.

Новий спільник вирушив у дорогу.

— Пам’ятайте ж, що діяти слід якомога швидше й обережніше, — порадив йому наостанок Доуель.

Шауб пообіцяв приїхати через три дні. Та вже другого дня увечері він, надзвичайно засмучений, зайшов до Ларе.

— Неможливо, — сказав він. — Не лікарня, — а в’язниця, оточена кам’яним муром. І за цей мур не виходить жоден службовець. Усі продукти постачають підрядчики, яких не пускають навіть на подвір’я. До воріт виходить завідувач господарством і приймає все, що йому потрібно… Я ходив навколо цієї в’язниці, як вовк навколо кошари. Але мені не пощастило навіть одним оком зазирнути за кам’яну огорожу.

Ларе був розчарований. Його гризла досада.

— Я сподівався, — мовив він із погано прихованим роздратуванням, — що ви проявите більше винахідливості й кмітливості, Шаубе.

— Чи не бажаєте ви самі виявити таку винахідливість? — відповів не менш роздратовано Шауб. — Я не кинув би своїх спроб так швидко. Але мені випадково пощастило познайомитися з одним місцевим художником, який добре знає місто і звичаї лікарні. Він сказав мені, що то дуже особлива лікарня. Багато злочинів і таємниць ховає вона за своїми мурами. Спадкоємці відправляють туди своїх багатих родичів, які зажились на світі й не думають помирати, оголошують їх душевнохворими і встановлюють над ними опіку. Опікуни неповнолітніх посилають туди ж своїх підопічних перед їхнім повноліттям, щоб продовжувати «опікати», вільно розпоряджаючись їхніми капіталами. Це тюрма для заможних людей, довічне ув’язнення для нещасних дружин, чоловіків, літніх батьків і підопічних. Власник лікарні, він же й головний лікар, має величезні прибутки від зацікавлених осіб. Усім працівникам добре платять. Тут безсилий навіть закон, від втручання якого охороняє вже не кам’яний мур, а золото. Тут все тримається на підкупі. Погодьтесь, що за таких умов я міг просидіти в Ско цілий рік й ані на сантиметр не просунутися вперед.