Олександр Бєляєв - Голова професора Доуеля

— Моєї дочки немає вдома. Вона в лікарні.

— У лікарні? В якій лікарні?

Мадам Лоран не витримала. Вона дуже довго була на самоті зі своїм горем і тепер, забувши про обережність, розповіла своєму гостеві все: як її дочка несподівано надіслала листа про те, що робота змушує її залишитися на деякий час в домі Керна для догляду за тяжкохворими; як вона, мати, робила марні спроби побачитися з дочкою в домі Керна; як хвилювалася; як, нарешті, Керн повідомив їй, що в її дочки нервовий розлад і її одвезли до лікарні для душевнохворих.

— Я ненавиджу цього Керна, — казала старенька, втираючи хусточкою сльози. — Це він довів мою дочку до божевілля. Я не знаю, що вона бачила в домі Керна і що там робила, — про це вона навіть мені не казала, — але я знаю одне: як тільки Марі дістала цю роботу, то так і почала нервувати. Я не впізнавала її. Вона приходила бліда, знервована, вона позбулася сну й апетиту. Ночами її душили кошмари. Вона кричала і говорила крізь сон, що голова якогось професора Доуеля і Керн переслідують її… Керн надсилає мені поштою заробітну платню дочки, досить значну суму, присилає до цього часу… Але я не торкаюся тих грошей. Здоров’я не купиш ні за які гроші… Я втратила дочку… — І старенька залилася слізьми.

«Ні, в цьому домі не може бути спільників Керна», — подумав Артур Доуель. Він вирішив більше не приховувати справжньої мети своїх відвідин.

— Шановна пані, — сказав він, — я тепер одверто зізнаюся, що маю не менше підстав ненавидіти Керна. Мені потрібна була ваша дочка, щоб звести з Керном деякі рахунки і… викрити його злочини.

Мадам Лоран зойкнула.

— Ні, не турбуйтесь, ваша дочка не вплутана у ці злочини.

— Моя дочка швидше помре, аніж учинить злочин, — гордо відповіла Лоран.

— Я хотів скористатися послугами мадемуазель Лоран, але тепер бачу, що вона сама потребує допомоги. Я маю підстави думати, що ваша дочка не збожеволіла, а кинута до божевільні професором Керном…

— Але чому? За що?!

— Саме тому, що ваша дочка швидше помре, ніж піде на злочин, як ви щойно сказали. Певне, вона була небезпечною для Керна.

— Але про які злочини ви говорите?

Артур Доуель ще недостатньо знав Лоран, остерігався її старечої балакучості й тому вирішив усього не розкривати.

— Керн робив незаконні операції. Будь ласка, скажіть, до якої лікарні Керн відправив вашу дочку?

Схвильована Лоран ледве спромоглася говорити доладно. Перериваючи слова риданнями, вона сказала:

— Керн довго не хотів мені про це говорити. До себе додому він не пускав мене. Доводилось писати йому листи. Він відповідав ухильно, намагаючись заспокоїти мене і переконати, що моя дочка одужує і швидко повернеться до мене. Коли мені увірвався терпець, я написала йому, що подам на нього скаргу, коли він зараз же не відповість, де моя дочка. І тоді він повідомив адресу лікарні. Вона в передмісті Парижа, в Ско. Заклад належить приватному лікареві Равіно. Ох, я їздила туди! Але мене навіть не пустили на подвір’я. Це справжня в’язниця, оточена кам’яним муром… «У нас так заведено, — відповів мені сторож, — що нікого з родичів ми не впускаємо, навіть рідну матір». Я викликала чергового лікаря, але він відповів мені те саме. «Пані, — сказав він, — відвідини рідних завжди хвилюють хворих і погіршують їхній душевний стан. Можу вам лише сказати, що вашій дочці ліпше». І він зачинив переді мною ворота.

— Я все-таки спробую побачитися з вашою дочкою. Можливо, мені пощастить навіть звільнити її.

Артур старанно записав адресу і попрощався.

— Я зроблю все, що тільки зможу. Повірте мені, я зацікавлений у цьому так само, якби мадемуазель Лоран була б моєю сестрою.

І, супроводжуваний усілякими порадами та добрими побажаннями, Доуель вийшов з кімнати.

Артур вирішив негайно побачитися з Ларе. Його друг цілими днями був у Бріке, і Доуель попрямував на авеню дю Мен. Біля будиночка стояв автомобіль Ларе.

Доуель швидко піднявся на другий поверх і зайшов до вітальні.

— Артуре! Яке нещастя! — зустрів його Ларе. Він був надзвичайно засмучений, метався по кімнаті й куйовдив своє чорне кучеряве волосся.

— Що сталося, Ларе?

— О!.. — застогнав його друг. — Вона втекла…

— Хто?

— Мадемуазель Бріке, звичайно!

— Втекла? Але чому ж? Кажіть же, нарешті, до пуття!

Але не легко було примусити Ларе говорити. Він метався, стогнав, зітхав і охкав. Минуло не менше десяти хвилин, поки Ларе заговорив: