Едґар По - Система доктора Смолла і професора Піріа

Восени 18.. року, коли я подорожував по південних провінціях Франції, мій маршрут проліг за кілька миль від одного відомого Maison de Sante, тобто приватної божевільні, про яку я багато чув у Парижі від своїх знайомих лікарів. Доти я ніколи не бував у таких закладах, тож і вирішив, що проґавити таку нагоду було б нерозумно; тож я запропонував своєму супутникові (чоловікові, з яким я випадково познайомився за кілька днів перед тим) звернути зі свого шляху на годину-дві й оглянути цей заклад. Він не погодився ― по-перше, тому, що поспішав, а по-друге ― тому, що, як і більшість людей, жахався побачити божевільних. Одначе попросив мене, щоб я з самої тільки чемності не відмовляв собі в задоволенні своєї цікавості, і сказав, що їхатиме не кваплячись, так що я зможу наздогнати його того ж дня або, в крайньому разі, другого. Коли я прощався з ним, у мене з'явилась думка, що дістати дозвіл на огляд божевільні, можливо, буде нелегко, і я сказав йому про це. Він погодився: справді, якщо я не знайомий особисто з директором закладу, паном Майяром, і не маю до нього рекомендаційного листа, можуть виникнути труднощі, бо правила в цих приватних божевільнях суворіші, ніж закони громадських лікарень. Але, додав мій товариш, він сам кілька років тому познайомився з паном Майяром, отож згоден провести мене до брами закладу й відрекомендувати, хоча через своє ставлення до божевілля зайти до лікарні не зможе.

Я подякував йому, і, звернувши з битого шляху, ми поїхали зарослим травою путівцем, який за півгодини майже згубився в густому лісі, що вкривав підніжжя гори. Цим вогким похмурим лісом ми проїхали зо дві милі й аж тоді побачили санаторію. Вона містилась у химерному замку ― chateau, ― старому, зовсім занедбаному, ледве чи й придатному для житла. Вигляд його сповнив мене невимовним страхом, і я, спинивши коня, хотів був уже завернути назад. Та скоро засоромився своєї легкодухості й рушив далі.

Коли ми під'їхали до брами, я побачив, що вона ледь прочинена і в щілину хтось визирає. Ще за мить той чоловік вийшов, звернувся до мого супутника на ім'я, щиро потиснув йому руку й запросив досередини. То був сам пан Майяр.

Огрядний вишуканий добродій старої школи, з витонченими манерами, сповнений поважності, гідності й владності ― одне слово, дуже імпозантний.

Мій товариш, відрекомендувавши мене, пояснив, що я хочу оглянути заклад, і, діставши запевнення пана Майяра, що до мене виявлять усіляку увагу, попрощався. Більш я його не бачив.

Коли він поїхав, директор завів мене до надзвичайно чепурної віталеньки, де поміж інших прикмет витонченого смаку було багато книжок, малюнків, вазонів з квітками й музичних інструментів. У каміні весело палахкотів вогонь. За фортепіано сиділа молода, дуже вродлива жінка й співала арію з опери Белліні; коли я ввійшов, вона урвала пісню й чемно, граційно привітала мене. Голос у неї був тихий, і вся поведінка ― якась скута. Мені здалось, що у виразі її обличчя є сліди якоїсь скорботи; воно було надзвичайно ― хоча, як на мій смак, не неприємно ― бліде. Вбрана жінка була в глибоку жалобу; я відчув у серці повагу, зацікавлення і захват.

В Парижі я чув, що в закладі Майяра панують порядки, які звичайно називають «системою заспокоєння»: будь-яких кар уникають, навіть до ізоляції вдаються рідко, і пацієнтам, хоч за ними й стежать потай, начебто полишають якнайбільше волі; більшості дозволяють ходити по будинку й садку в звичайному одязі, а не в лікарняному.

Пам'ятаючи все це, я говорив у присутності молодої дами дуже обережно, бо не міг бути певен, що вона душевно здорова; і справді, якийсь неспокійний блиск у її очах мимохіть наводив на думку, що це не так.

Тому я обмежився в розмові самими загальними темами, і то такими, що не могли, на мою думку, засмутити чи роздратувати навіть божевільного. На все, що я казав, вона відповідала цілком розумно, та й власні її зауваження відзначалися бездоганно здоровим глуздом; але тривале знайомство з метафізикою маній навчило мене не покладатися на такі свідчення душевного здоров'я, тому я під час усієї розмови дотримувався такої ж обережності, як і спочатку.

Незабаром чепурний служник у лівреї приніс тацю з фруктами, вином та іншими ласощами, я скористався з пригощання, а молода жінка скоро вийшла. Тоді я запитально глянув на господаря.

― Ні, ― сказав він, ― ні, це моя родичка, небога. Дуже самостійна жінка.