Так я розмовляв із паном Майяром годину чи дві, поки він показував мені садок та теплиці.
― Показати вам своїх пацієнтів зараз я не можу, ― сказав він. ― Для вразливої натури у таких видовищах завжди є щось відворотне, і я не хочу зіпсувати вам апетит. Спершу пообідаємо. Можу пригостити вас телятиною по-сенменульському з цвітною капустою в «оксамитній» підливі, а потім келихом «Кло д'Вужо» ― і тоді вам легше буде спокійно дивитися на них.
О шостій годині доповіли, що обід готовий, і господар провів мене до великої їдальні, де вже зібралося досить численне товариство ― душ двадцять чи тридцять. Всі вони видимо були люди з високих кіл, добре виховані, хоча в надміру розкішних убраннях відчувалась надто демонстративна вишуканість модного курорту. Я завважив, що принаймні дві третини їх були жінки, і декотрі з них убрані так, що це важко було б назвати добрим смаком за уявленнями сьогоднішніх парижан. Наприклад, кілька жінок, аж ніяк не молодших за сімдесят років, аж блискотіли коштовностями ― перснями, браслетами, сережками ― й були безсоромно декольтовані. Я помітив також, що лиш на небагатьох убрання було добре пошите ― чи, власне, добре підігнане до статури. Розглядаючи всіх, я побачив ту привабливу дівчину, що з нею пан Майяр познайомив мене у віталеньці, і вкрай здивувався, побачивши, що вона має на собі фіжми, черевички на високих підборах і брудного чепчика з брюссельського мережива, завеликого на неї, так що личко здавалось кумедно маленьким. Коли я побачив її вперше, вона була вбрана в глибоку жалобу, що дуже личила їй. Одне слово, в уборах усього товариства була якась химерність, і через це я спочатку вернувся до думки про «систему заспокоєння» й вирішив, що пан Майяр просто не хотів сказати мені всієї правди до обіду, щоб я не бентежився за столом, коли пересвідчуся, що обідаю разом з божевільними; але я пригадав, як мені розповідали в Парижі, що південці-провінціали люди досить ексцентричні і що в них збереглось багато допотопних звичок. А коли я поговорив з кількома застільниками, мої побоювання вмить розвіялись до решти.
Їдальня, хоча досить затишна й простора, не була прибрана надто вишукано. Наприклад, підлога не застелена килимом; правда, у Франції часто обходяться без килима. Та й на вікнах не було завісок, а позачиняні віконниці надійно страхувалися залізними шпугами, накладеними навскоси ― як у нас на вікнах крамниць. їдальня, як я примітив, містилася в одному з крил будинку, тому вікна були в трьох стінах, а двері ― в четвертій. Вікон було не менше як десять.
Стіл був накритий розкішно. Весь заставлений срібним посудом і завалений смачними стравами. Надмір був чисто варварський. Тих страв вистачило б для бенкету цілому плем'ю анаків.* Я за все своє життя не бачив такої щедрої й непомірної витрати ласих наїдків. Правда, в сервіруванні було небагато доброго смаку, і мої очі, звиклі до спокійного освітлення, аж різало від сяйва безлічі воскових свічок у срібних канделябрах, розставлених на столі й скрізь, де лишень було місце. Прислуговувало за столом кілька лакеїв, а в дальшому кінці їдальні, за великим столом, сиділо семеро чи восьмеро музикантів із скрипками, флейтами, тромбонами й барабаном. Ці люди страшенно докучали мені в перервах між стравами, бо ті незліченні варіації гамору, що вони зчиняли, вдаючи, ніби це музика, нітрохи не тішили мене, хоча, здавалось, чудово розважали всіх інших за-стільників.
Загалом я не міг не думати, що в усьому побаченому тут є відтінок химерності; але ж яких тільки немає на світі людей, і думок, і звичаїв! А я в своєму житті подорожував так багато, що не міг не засвоїти принципу nil admirari; [2] nil admirari ― нічому не дивуйся (латин.)
отож спокійно сидів праворуч від господаря і, маючи добрий апетит, віддавав належне всім смачним стравам, ставленим переді мною.
Тим часом за столом точилася жвава розмова. Як звичайно, найбільше говорили жінки. Я скоро пересвідчився, що майже всі тут люди освічені; а господар був невичерпним джерелом добродушних оповідок і жартів. Він анітрохи не боявся нагадувати про своє директорство в Maison de Sante; і взагалі, на мій подив, душевні хвороби були улюбленою темою всіх присутніх. Я почув дуже багато кумедних історій, що стосувалися витівок пацієнтів.
― У нас тут був колись один чоловік, ― сказав низенький огрядний добродій, що сидів праворуч від мене, ― то він уявляв себе чайником; до речі, хіба не дивно, що така ідея зароджується в головах у божевільних дуже часто? Навряд чи знайдеться у Франції хоч одна санаторія для душевнохворих, де не було б людини-чайника. Наш добродій був олов'яним чайником і щоранку полірував себе замшею та віденським вапном.
Читать дальше