Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

«Жрець? — з острахом і здивуванням подумав Герд. — Це щось нове. Досі Президент задовольнявся тим, що його вважали Богом лише в катакомбах».

У катакомбах поповзли чутки, буцім колонії загрожує смертельна небезпека. Порятунок можливий лише тоді, коли носії генофонду звіряться тому, хто створив цей світ. Бог ось-ось має спуститися в катакомби, аби народ упевнився: Творець Світу завжди слідкує за ними, він геть усе знає і дбає про кожного. Це він і тільки він здатний відвернути лихо, отож не слід слухатися тих, хто підбурює проти Творця. Якщо такі з’являться, їх належить хапати, зв’язувати й передавати в управу самому Гердові. А вже той знає, що з ними робити.

Старі люди пригадували, як колись, іще в їхньому дитинстві, Бог уже з’являвся в катакомбах — то була велична постать, незмірно більша, ніж людська. Хворі під його поглядом одразу ж видужували, до сліпих повертався зір, бунтарі німіли й робилися покірними.

Всі чекали богоявлення, приберігаючи скарги на свої кривди, аби подумки висловити їх Творцеві. Йому не треба казати вголос, варто лишень подумати — і він почує їх, адже Бог уміє зазирнути в мозок і серце кожного з них. Не лише учнів виводили під небо — голови етнічних громад дістали дозвіл невеликими групами виводити й дорослих. Люди зачудовано дивилися на сонце й місяць, на вечірні зорі й ранкові хмарки, що пломеніли казковими барвами.

Який же він прекрасний — їхній світ! І ліс, і хлібні ниви, й корови на луках — усе це створено Особою, котра ось-ось зійде до їхніх непривітних катакомбів. Але ж потрібне велике терпіння. Тут, у катакомбах, людей дуже багато, не можна всіх поселити там, нагорі. Досить того, що звідти надходить хліб насущний, дарований Богом.

Тим часом Іван Кривошеєв, Ендрю й Семен у своїй доволі затишній печері обмірковували становище, яке останніми днями склалося в колонії. Кривошеєв час від часу хукав на окуляри і протирав їх носовиком, не розуміючи, що темні плями виникають не на окулярах — вони з’являються в нього очах від нервового перенапруження.

— Догадуюсь, що то за богоявлення. Який же я дурень!.. Слід було знищити апаратуру. Жаль стало. Повірив Степанові, що без мого дозволу вона ніколи не буде застосована.

Максим, що сидів у задумі, зіпершись ліктем на стіл, струснув головою, наче проганяв осу, яка настирливо дзижчала над вухом, і запропонував:

— Я все ж таки спробую з ним побалакати. Він же не дурень, повинен зрозуміти.

— Так, дурнем його назвати не можна, це правда, — погодився Кривошеєв. — Та чим більше я думаю про співвідношення душі й інтелекту, тим менше розумію їхню природу. І людську природу взагалі. Високий інтелект не гарантує звичайної добропорядності, простих людяності й доброти. Отже розум і душа походять із різних джерел. А ти як гадаєш, Максиме?

Проте Максим був далекий від метафізичних проблем. Він продовжував роздумувати вголос про своє:

— Мене непокоїть тільки те, що нам заборонено втручатися…

Ендрю увірвав його на півфразі:

— Ти вдома, Максиме. Це твій світ і твій дім. Колеги із Галактичної Варти тебе не засудять. Бо це було б несправедливо.

У розмову втрутився Семен, що довго зберігав мовчанку:

— Президент тебе не послухає, Максиме. Марно ризикуєш.

— Я згоден з Семеном, — ствердно захитав головою Кривошеєв. При цьому гострий ніс, на якому, ніби припаяні, зблискували окуляри, робив його схожим на дятла, який довбе дерево. — Макаров надто довго запевняв себе, що зробився Богом. Так довго, що й сам нарешті в це повірив.

— Зрозумійте, друзі, — наполягав Максим, — існування Галактичної Варти не мало б сенсу, якби ми ніде, ніколи й ні у що не втручалися. Ми втручаємося тоді, коли десь катастрофічно порушуються процеси, запрограмовані Пан-тократором. Але для цього належить довести, що іншого виходу не було.

— Кому довести? — запитав Ендрю.

— Господареві корабля, на якому ви щойно побували. Це він очолює Варту.

Набурмосене обличчя Семена однаково було привабливим, мало незбагненну щиру дитячість. Чи це не тому, що він довго працював з дітьми? Або навпаки: саме тому Семен присвятив своє життя праці з дітьми, що навіть у рисах його обличчя, а отже, і в душі, збереглося щось невловимо дитяче, наївне.

— Хіба вбивати людей… Хіба це природно? — запитав Семен.

Максим згідливо хитнув головою: