Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

— Кривошеєва тут не було? — набундючено запитав Герд.

— Запитайте ліпше про те, що входить у мої обов’язки… Скафандр зодягнете самі чи вам допомогти?

— Мені не потрібен скафандр. І звідси все видно. Невже так важко було поінформувати своєчасно?.. Я попрошу Президента зобов’язати вас… Або хоч вашого… е-е… асистента…

— Бути вашими агентами? Чи не забагато ви собі дозволяєте?

Герд дратівливо струснув головою й почав спускатися по металевих сходинках вниз. В обсерваторії всюди було тепло, товстий светр аж парував на ньому, мов шкура на змиленому коні…

Герд з Лі Чунем повернулись до мешкання, та Сільвії вже не застали. Боячись, що академік почне йому докоряти за зіпсоване побачення з жінкою.(та ще якою!), Герд заквапився до президентського палацу.

Втішено посміхаючись, китаєць осушив чималого келиха й ліг на диван. Тим часом, так і не діждавшись Герда, Прокіп прикотив башту впритул до обсерваторії, а за кілька хвилин уже дослухався хропіння свого шефа. Асистент умів по його хропінню визначити, в якому настрої той заснув. Трубні звуки з кларнетними переливами свідчили, що старий був задоволений дипломатичними успіхами й заснув у доволі бадьорому стані. Отже все гаразд.

Прокіп, прихиливши двері, вирушив до свого помешкання. Йому нелегко було усвідомити, чим він сьогодні найбільше схвильований. Все побачене й пережите вирувало в його душі, безладно змішуючись. Відтак думка спинилася на кадрах, котрі пророкували зустріч із Мотрею через п’ятсот років. їх легко прожити в стані анабіозу — там час вислизає з-під твоїх чуттів. Але щоденна діяльність, перенасиченість інформацією, неминучі конфлікти з колегами роблять тиждень схожим на рік, а рік перетворюють на вічність.

Насамперед йому належить усвідомити, що надалі він не має права думати про Мотрю так, як думав після розриву з Геленою. Там, на безлюдній Лемі, де їм належить зустрітися, сестра не може бути його дружиною, бо кожна жінка зобов’язана народжувати дітей. Інший світ — інші умови, інша мораль.

А проте, поліекран фіолетового Геракла всього лишень аналізує програму, закладену в генах, і на цій основі створює ймовірні картини майбутнього. Але ймовірність не є фатальна невідворотність. Аналізатори діють за формулою: якщо, т о… Таке прозирання майбутнього дозволяє коригувати життєвий шлях. Саме в цьому і полягає сенс зазирання в майбутнє: тут ми стаємо володарями власної долі, а не вона володіє нами. І то є найвища форма свободи!..

Подумати тільки: якби Прокіп не почув тверезих Мотриних слів з далекого майбутнього, він на цілих п’ять століть прирік би себе на моторошну самотність. Так, так! Він неодмінно ждав би зустрічі з Мотрею, знаючи, що вони неминуче мають зустрітися. І в цій шляхетній самопосвяті всі його жертви виявилися б марними! Бо що може бути природнішим, ніж бажання жінки стати матір’ю? Тим часом аналізатори Геракла дозволяють уникнути цієї жорстокої драми.

Глянув на ліжко — і йому захотілося, щоб воно було не порожнє. Він добре уявляв, як Сільвія прожила свою безконечну юність, даровану їй всього лишень за досвідчені любощі. Та, мабуть, світ набагато складніший, ніж наші судження про нього. Те, що є тяжким гріхом в одному разі, не становить жодного гріха в іншому. Якщо, скажімо, народження дітей із обов’язку перетворюється на злочин проти людства, що ж є аморального у безборонних радощах плоті — радощах, які нікому не завдають шкоди?

Якщо ми люди, а не ангели, нам не дано втекти од фізіологічних потреб. Прокіп знову пригадав, що й квіти пахнуть також заради розмноження. Та хіба ми зобов’язані про це думати тоді, коли насолоджуємося їхніми пахощами? Сільвія — квітка, що пахне без будь-якої мети. Бо мета (розмноження) перетворилася на злочин. Це сталося давним-давно. Іще там, на Землі. Просто земляни із запізненням це усвідомили і через те не встигли узгодити моральні норми з нормами демографічними.

Якщо поглянути на справу реалістично, то виявиться: у Сільвії життєве призначення не вище, ніж у її пуделя, — вона існує, аби прикрасити комусь життя. Але ж людство протягом тисячоліть цілеспрямовано формувало і пуделів, і квіти, і незліченну кількість інших істот, котрі не володіють жодним іншим призначенням. То невже й цю творчу діяльність людства належить засуджувати? Чи то, може, завелика розкіш — утримувати людську істоту лишень заради окраси? А що ж, власне, із нею робити, коли саме в цьому полягає її талант?..

Врешті-решт Прокіп розгнівався на себе за надмірну схильність до рефлексій. Проте спинитися не міг — думка бігала по колу, мов корпускула в циклотроні.