Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

Ендрю й Семен темним тісним тунелем, що був відомий тільки їм, продерлися до штабу братства й годин зо дві сперечалися про те, що їм належало робити.

— Знаю, — мовив нарешті Ендрю, втаємничено посміхаючись.

— А саме? — у голосі Семена чулась безнадія. — Якщо ти вирішив влаштувати напад на в’язницю, то наперед кажу: ні й ні! Вони всіх нас покосять лазерними автоматами.

— Напад, але не на в’язницю.

— То куди ж?..

— На президентський палац.

Вчитель, не вірячи власним вухам, безтямно глипав на друга. Вираз Семенового обличчя передавав розгубленість і недовіру.

— Ну й ну! Чогось більш фантастичного ти не міг вигадати?

Після нетривалої суперечки Ендрю пояснив свій план. Президентський палац охоронявся тільки з боку ферми й від катакомбів, де чергували дебелі негри, що підіймали ліфтом до горішньої сфери добре відомих їм людей — фактично лише академіків. За ліфтами недремно наглядали агенти Герда. Мабуть, саме заради зручності нагляду все Гердове господарство разом із в’язницею містилося неподалік ліфтів.

З боку космосу палац, сад і весь академічний комплекс взагалі не охоронялися. Із космосу можна було проникнути лише через обсерваторію, але ось уже понад п’ять століть будь-якої загрози з цього боку ніхто не помічав. Кораблі Галактичної Варти ніколи не втручалися в життя колонії. Макаров та Герд вбачали небезпеку хіба що з боку носіїв генофонду — особливо після чергових акцій по скороченню їхньої чисельності. Але ж вони, на думку зверхників Академії, виходу в космос не мали й не могли мати. Саме цією помилкою Президента й шефа поліції вирішив скористатися Ендрю. Максим поцікавився:

— Ти певен, що Лі Чунь не здійме галасу?

— Лі Чунь симпатизує нашому братству, — відповів Ендрю. — Щоправда, виявляти цього він не бажає. Гадаю, старий попросить, щоб його замкнули в якійсь коморі. Не хвилюйся, Прокіп про нього подбає. А ти попроси хлопців, щоб влаштували невелику аварію на електростанції. Світло нам заважатиме. Найвигідніше це зробити тоді, коли в палаці покладуться спати. Щодо розташування кімнат, то ліпшого знавця, ніж Сільвія, в колонії нема.

— Чи ти не занадто їй довіряєш? — невдоволено пробурчав Семен.

— Я довіряю Прокопові. А взагалі, друже… Якщо не довіряти людям, то жодної ризикованої дії починати не можна. Ну, а дій без ризику… Хіба такі бувають?

Семен хвилини зо дві роздумував. Він монотонно барабанив пальцями по столу, ніби грав на якомусь музичному інструменті. Нарешті занепокоєно запитав:

— Гаразд, хай буде так. Але чого ж ти хочеш досягти цим нападом?

Ендрю нервово підвівся з кам’яного ложа й почав ходити з кутка в куток. Його голова ледь не торкалась кам’яної стелі.

— Нарешті! — дещо іронічно кинув у відповідь велетень. — Тобі не здається, що саме з цього запитання й належало починати?..

— Може, й так. Але не тягни, кажи.

— Викрадемо Президента! — звалив на голову другові свій карколомний задум Ендрю. Семенові здалося, що Ендрю трохи хизується або, може, й справді пишається сміливим задумом.

— А потім? — скептично запитав учитель.

— Притягнемо його сюди.

— Ти хочеш показати йому наш вихід у космос?

— Це вже не матиме значення.

— Тобто?

— Хіба не ясно, Семене? Більше він в Академію не повернеться. Годі! На його совісті сотні замучених. Якщо не тисячі.

— Так, згоден, — після тривалої паузи мовив Семен. — Щоправда, у твоїх словах є неточність. На його совісті взагалі нічого немає, бо немає й самої совісті. Але суть не в цьому. Суть у тому, друже, що він уже понад п’ять століть Президент Космічної Академії Наук. І таки ж справді творець цього світу. Хай обмеженого, але… Хіба цього мало? Отож не нам з тобою вирішувати його долю. Ми надто мало знаємо, щоб узяти на себе таку відповідальність.

Стиснувши величезні кулаки й по-волячому зігнувши коротку шию, Ендрю грізно наближався до вчителя. Здавалося, він ось-ось зажене його в надра кам’яної стіни, бо тому бідоласі нікуди було відступати.

— Як це — мало знаємо? — ревів Ендрю. — Хіба нам не відомо, що Макаров — космічний злочинець? Та хай він який завгодно світоч науки, але злочин його проти людства й людяності заслуговують смертного вироку!

— Можливо, — погодився Семен. — Проте ми з тобою не судді. Це мають вирішити самі академіки.

— Жди від них! — лютував Ендрю. — Макаров їх розбестив і підкупив спецліжками… Ну, й дівчатками з ката-комбів. Академіки — співучасники його злочинів.