Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

— Саме тому я й вирішив з ним порозмовляти.

— А якщо він накаже тебе вбити? — занепокоївся Ендрю. Проте Максим у відповідь лише посміхнувся:

— Це перевершує його можливості.

Друзі спантеличено перезирнулися. Ендрю наважився запитати:

— Ти що — став безсмертним? Максим промовчав.

Наступного дня друзі опинилися на майдані, призначеному для масових зібрань. Вони своїм одягом не різнилися від звичайних носіїв генофонду, тому були певні, що серед натовпу їх ніхто не впізнає.

На високому помості в химерному одязі, що нагадував лати середньовічного лицаря, з’явився Шарптон. Він, звісно, не належав до академіків, які несли земний досвід (народився в колонії), через те, мабуть, переплутав убрання духовної особи з убранням стародавнього воїна. А проте Шарптон у своєму псевдолицарському вбранні все одно виглядав ефектно. Секрет такого перевтілення знав лише Кривошеєв. Іван добре уявляв, що мало відбутися далі, і, мабуть, через те на його похмурому обличчі з’явився вираз гидливості.

— Діти Божі! — здійнявши обидві руки над головою, проголосив Шарптон. — Велике лихо насувається на обитель нашу. Пекельні дракони оточили її звідусюди. Але той, хто сотворив цей прекрасний світ, непохитно стоїть на його сторожі. Він — Батько наш небесний. Його наснажує ваша синівська любов. Йому дає твердість і силу ваша праведна віра. А вам, діти Божі, дарує життя й безпеку його батьківська ласка й турбота. Чи вірите ви у Творця нашого?

Сотні легенів лунко видихнули:

— Ві-ри-мо!..

— Чи любите ви його? — все ще тримаючи руки над головою, запитував Шарптон. Ритмічно похитуючись, він змусив так само похитнутися з боку на бік тисячоголовий натовп.

— Любимо! Любимо! Любимо!..

— Чи хочете, щоб наш Творець і Захисник зійшов до нас із неба?

— Хочемо! Хочемо! Хочемо! — ; котилося над головами загіпнотизованого натовпу.

Тоді Шарптон непоквапно, з гідністю справжнього жерця опустився на коліна. Побожно склавши долоні й тримаючи їх на рівні підборіддя, підняв очі до неба й заворушив губами. Натовп зробив те ж саме: сотні людей упали на коліна й, молитовно склавши долоні, чекали на святе диво.

Диво не забарилося. У палахкотінні космічного вогню, який, ритмічно пульсуючи, переливався райдужними барвами, перед очима катакомбістів з’явилася велетенська постать людини, зображення якої супроводжувало кожного з дитячого віку до смерті. Це був Президент Космічної Академії наук і водночас їхній творець, їхній Бог. Вони знали, що Президент живе десь на небі, поза хмарами, серед безсмертних. Знали також, що одного разу він уже спускався в катакомби. Це було давно, дуже давно — про це пам’ятають лишень найстарші серед них.

Постать Президента висіла в повітрі, вона займала весь простір поміж помостом і склепінням, що сферично здіймалося над площею. Новоявлений жрець кудись зник, але цьо— ‘ го ніхто і не помітив. Народ-глина, робочий матеріал безсмертних експериментаторів, не звик до жерців, але, як отара до пастуха, звик до Бога — про нього говорили вчителі, голови громад, численні наглядачі. Рудименти земних релі-/ гій, еклектично змішуючись, перестали бути чимось обов’язковим, проте над Буддою, Магометом і Христом царював Президент — Бог найвищий і єдино сущий.

Постать жила, рухалася, але Президент поки що лише оглядав присутніх на площі. Кривошеєв помітив, що навіть Ендрю й Семен піддалися гіпнозові цього доволі вульгарного видовиська — вони заворожено дивилися на велетенську постать Макарова, на його химерний одяг. То, знов-таки, було щось еклектичне — схоже на мантію академіка і водночас на вбрання папи римського.

«Степан, мабуть, не жартома вирішив запровадити власну релігію, — подумав Кривошеєв. — Але йому бракує смаку й фантазії. Хоч як це не дивно, але в дечому він усе ще лишається необтесаним сибірським селюком».

Ось велетенська постать, що палахкотіла космічним полум’ям, ворухнула рукою — й тисячоголовий натовп, окутий страхом, упав на коліна. Лишилися стояти двоє — Максим і Кривошеєв. Іван озирався, шукаючи Семена й Ендрю, але серед схилених рамен і покірно опущених голів їх годі було розпізнати.

«Так не можна лишати, не можна! — стріляла у скроні Кривошеєву болюча думка. — Цей зловмисний спектакль може стати початком такого рабства, якого не знали земляни. Я мушу його увірвати. Обов’язково! Так увірвати, щоб люди побачили: це звичайнісіньке шахрайство».

Тим часом над площею пролунав громоподібний голос Президента: