Марина Дяченко - Мігрант

— Ти ким працюєш?

— Насіння перебираю. Скінчив навчальний курс за сумісництвом із сортувальними пристроями. Уже не знаю, скільки я там заробляю, мені в обмін, здається, навіть більше йде! Дім, розваги, подорожі. Торік був на тому боці материка, там, у горах, сніг, а узбережжя завалене чорними перлами… От лепсько, чи не так? — І Вень замовк, дивлячись поверх голови гостя, видно, згадуючи прекрасні хвилини життя.

— Ти любиш перебирати насіння? — спитав Крокодил.

— Та що його там перебирати? Підмикаєшся до пристрою, отримуєш додаткову опцію в мізки — бачити пошкоджені зародки — і просто клацаєш перемикачем, зелене до зеленого, червоне до червоного… А ти свої переклади технічні дуже любив?

Крокодил замислився.

— Ота їхня Проба, — промовив нарешті. — Проба на громадянство. Ти брався її пройти?

Вень перестав усміхатись. Подивився з дрібкою співчуття:

— Я знаю тих, хто намагався.

— І що?

— Та що? Відвозять тебе на острів із товариством місцевих підлітків. І там — дикунський такий табір. Як бувало в давніх племенах: табір молодих вовків, юних орлів абощо. І ти там, із тими місцевими шмаркачами, повинен здавати купу тестів і доводити, що ти не верблюд.

— Я в армії служив, — подумавши, сказав Крокодил. — З підлітками мені змагатися не страшно. Це все?

— Ні. У них, якщо ти завважив, цивілізація з природно-біологічним спрямуванням. Вони можуть дещо, чого ми ніколи не зможемо. Наприклад, пальцями зчитувати інформацію з деревинок…

— І в дикунському таборі їх цього вчать?

— Шаманство, — Вень зітхнув. — їх змалечку всякого такого навчають, не знаю-таки як. І землян, котрих дітьми вивезено. Теоретично й ми з тобою можемо, та практично…

— А в чім різниця, — не вгавав Крокодил, — між повними громадянами й залежними?

— Я ж кажу: залежний живе ніби при багатому таткові, спокійно, без надсади. А повноправний — крутиться, як хоче. З голоду, звичайно, ніхто не помирає, їжі тут повно, ночувати можна в громадських будинках… Та нащо ж воно, морочитись із цією Пробою, щоб потім вештатися без ресурсів?

Крокодил намагався скласти з добутих відомостей хоч трохи логічну картину. Відчувши його розгубленість, Вень збадьорився:

— А ще залежний раз на рік отримує тривалу відпустку. А якщо він ожениться на залежній — йому дають додатковий ресурс. А ще…

— Ні. За яким принципом вони ділять? Як вони визначають, хто з підлітків пройшов Пробу, а хто — не придатний? Хто вільний, а хто залежний?

— Традиція така, — Вень почав дратуватись. — Шанують, розумієш, традиції пращурів. Ініціація й таке інше. А тобі нащо за це братися, ти ж здоровенний чолов’яга вже?!

— Не знаю, — сказав Крокодил.

Запах нічного лісу був складний, наче букет дорогих парфумів. Сотні джерел мінилися зеленкуватим світлом, вода здавалася розплавленим склом. Крокодил наповнив флягу, видану йому в складі «стартового пакета», і майже одразу ж спорожнив: вода була смачна, а пити хотілося безперестанку.

— Андрій?

Офіцер, що приймав його вранці, мав на ногах в світлі сандалі. Ремінці на кісточках пускали рівне сяйво, а підошви променилися, наче прожектори, і ліс осявало щоразу, коли офіцер відривав ногу від землі. Андрій подивився на свої кросівки, і йому стало ніяково.

— Ви повернулись? Як минула поїздка?

— Пречудово.

— Маю координати ще кількох мігрантів із Землі. Захочете з ними зв’язатися?

— Звичайно! — схопився був Крокодил, та зм’якнув: — Тільки не зараз…

— Не зараз, — погодився офіцер. — Ходімте, я проведу вас до вашої оселі.

— Як час можна перетворити на енергію? — спитав Крокодил.

Офіцер не здивувався.

— Ви хочете знати деталі чи вас дивує принцип?

Вони прямували через ліс, що то яснів, то темнів за кожним офіцеровим кроком.

— Не має значення, — зізнався Крокодил. — Як ви вважаєте: ваш дім існуватиме вічно?

— Ніщо не існує вічно, — м’яко сказав офіцер. — Он та будівля, попереду, наліво — ваше тимчасове житло. Усередині легка їжа й напої, речі, постіль і засоби гігієни. Оселя дасть вам утіху й подарує спокій, а потім зникне, як усе на світі; ми радо допомагаємо в облаштуванні й адаптації. До того, як вам слід буде прийняти остаточне рішення, лишилося п’ять діб.

— А якщо я не встигну вирішити?

— Тоді вирішить міграційна служба з огляду на ваші інтереси.

— А якщо для прийняття рішення мені знадобиться більше часу?

— Час — ресурс, — офіцер мав терпець, мов те ковадло. — Немає змоги витрачати його безконтрольно.