Марина Дяченко - Мігрант

— Ось, ми бачимо, що один ваш співвітчизник перебуває тепер — мешкає — таки поряд… Близько. Ми надішлемо йому запит… До речі, я не знаю жодного дорослого землянина, котрий пройшов би Пробу. Суто фізично, та й психологічно також, розумієте, це важко для ваших. А ось діти мігрантів, котрих готують змалечку, — ті проходять, як місцеві, з тим самим відсотком відсіву.

— Жодного? — тупо повторив Крокодил.

Офіцер розвів руками:

— Я окремо не вивчав це питання. Поговоріть з одноплеменцями, ті напевно докладніше пояснять. Остаточне рішення — за вами, однак прийняти його слід не пізніше ніж через сім діб після прибуття на Раа. Тоді ваш статус буде затверджено остаточно: якщо залежний, то від кого. Якщо претендент на проходження Проби — то за який термін.

— Треба було вибрати Лімб, — журливо мовив Крокодил.

Офіцер схилив голову до плеча.

— Андрію, — сказав, чітко вимовляючи ім’я. — З Лімбу до нас теж приїжджають на постійне проживання. Родинами. Це про щось каже, ні?

Чи то ельфи. Чи то буколічні тубільці. «У принципі, могло бути й гірше, — думав Крокодил. — Аби не змусили носити пальмову спідницю й намисто з акулячих зубів. Одне «намисто» в мене вже є — деревинка на ланцюжку. Посвідчення моєї глибоко враженої особи».

З приміщення, на його думку, схожого на «офіс сторони-приймача», він спустився дерев’яними сходинами просто в ліс. Роззирнувся. Оступився, похитнувся, знову знайшов рівновагу. Міцніше поставив ноги на щільному, наче щітка, трав’яному килимі.

Було тепло. Здається, навіть трохи задушливо. Крокодил тільки тепер збагнув, що прибув на Раа вдосвіта, дуже свіжого ранку. Тепер з’ясувалося, що після полудня в цьому лісі буває спека, над густою травою, над кущами піднімається ріденький туман і вітер завмирає.

Крокодил втягнув у себе повітря, ловлячи запахи. Розігріте дерево. Трави. Загалом приємний, навіть заспокійливий запах.

Ліс навколо був схожий на казкові джунглі. Мохнаті стовбури, обплетені різноманітними в’юнками, зеленими, сірими, коричневими. Кольорові комахи, чи то метелики, чи то бабки. Зелені зонтики листя над головою, на висоті сьомого поверху. Крізь прозористі крони проглянуло сонце, і Крокодил із подивом зауважив, що на нього можна дивитися, не мружачись. Приємне сонце, не зле і доволі-таки правдоподібне. Хоча б тут пощастило.

Халабуди з плетеними з пруття стінками були вкриті не пальмовим листям, як треба б, а матеріалом на кшталт дранки чи навіть черепиці. Жодної вулиці не видно. Не було ні міста, ні селища — кілька хиж, розкиданих у тропічному лісі. Навіщо я тут? Чому я тут?

Офіцер стояв поряд, мовчки дожидаючи, доки Крокодил справиться з черговим нападом сум’яття.

— У мене з собою нема нічого. Взагалі нічого. Ні зубної щітки, ні…

— У вас є стартовий пакет: у нього входить, крім посвідчення особи, одяг на перший випадок, взуття, білизна, предмети особистої гігієни… Що вам ще треба? У розумінні, якісь невраховані потреби?

— Не знаю, — Крокодил потер лоба. — їжа?

— Поки ви тут, вас годуватимуть на вимогу в будь-який час. Будівлю з віконцем бачите? Вам туди, з’єднати річні кільця на документі й на сенсорі, ввійти, вибрати, що вам до смаку. Воду краще носити з собою, у флязі. Новоприбулі часто потерпають від зневоднення. У нічну пору джерела води підсвічуються. До речі, у вашому домі теж є вода й коржики, якщо захочете попоїсти.

— Я можу кудись іти? Їхати?

— Куди завгодно, — офіцер осміхнувся. — Тільки добре розраховуйте сили. Ви не адаптовані до наших умов, і ви зазнали серйозного потрясіння.

Він мав рацію.

— Я хотів би зустріти цю людину… свого одноплеменця в Раа…

Крокодил похлинувся. Майже хвилина минула, перш ніж він зрозумів, що «одноплеменець на Раа» — дослівний переклад слова «земляк» і значить те саме.

— Земляка, — повторив він, намагаючись сконцентруватися на смислі, а не на звучанні. — Переговорити з ним якнайшвидше.

— Сьогодні?

— Так.

Офіцер завагався:

— Поки ваш статус не визначено, за ваше життя та здоров’я відповідає наша служба. Та я не бачу прямої загрози, тому… Зараз я зв’яжуся з ним і спробую з’ясувати, чи готовий він прийняти вас сьогодні.

На єдину рейку, яка простягнулась через джунглі, знай сідали крилаті комахи на взір наших, земних, бабок. Усідалися в ряд, повернувши голови в одному напрямку, розгортали крила й так завмирали, схожі на мельхіорові іграшки.

— Це транспортна лінія, — сказав офіцер. — За нею ходить транспорт. Вагони, вагонетки…