Марина Дяченко - Мігрант

— Що сталося на Землі? — найперше спитав Крокодил.

— А що сталося?

— Чому ми емігрували?

— А чому люди емігрують? — Вень усміхнувся, очі перетворились на щілинки. — Шукають, де краще.

— Я не уявляю, що мало статися, щоб я емігрував із Землі.

— Невже? — Вень осміхнувся. — Думаю, показали тобі привабливі проспекти, фільми які-небудь, і ти захотів побачити Всесвіт.

—. Навряд чи, — Крокодил відвів очі. Земляк здавався йому більшим чужинцем, аніж смуглолиций офіцер у міграційному офісі. — Ось ти — чому емігрував?

— Я? Мені, мабуть, сказали, що на Раа податки нижчі, за квартиру менше платити, а платня більша, — він блиснув жовтуватими зубами. — Я й поїхав.

— Скажи: що тепер на Землі? Зв’язок можливий?

— На Землі динозаври, — помовчавши, зізнався Вень.

— Що?!

— Ну, я, коли влаштувався, теж став вивідувати. Тут немало наших, взагалі. Тобто землян. І виявилося, що актуальний час на Раа відповідає нашому Юрському періоду. Ми емігрували в далеке минуле Раа… минуле відносно нашого часу. Усе відносне, як сам розумієш, — Вень доброзичливо кивнув. — Тут добре. На Лімбі, мабуть, теж непогано, але тут краще.

— На Лімбі — теж минуле? Чи майбутнє? — спитав Крокодил безнадійно.

— Там, де ти, завжди Тепер, — коли Вень сміявся, зморшки на його молодому обличчі глибшали.

— А було таке, щоби ти з самого початку збирався на Кристал, а потім тобі відмовили?

— Кристал? — Вень насупив брови. — Ні. Мені пропонували вибрати між Лімбом, Раа і цим… Олу, або Ору, я вже не пам’ятаю. Раа краще, звичайно ж. Ми з тобою розумні, добре вибрали.

— Я хочу повернутися на Землю.

У чашках парував щойно розлитий напій. Крокодил навіть не став питати, що це. Венєве житло було схоже на порослу мохом печеру; господар і гість сиділи, схрестивши ноги, на пружному моховому килимі, за камінним столиком без ніжок.

— Назад дороги нема, — сказав Вень. — Ще мамут не зник, Христос не народився. Що ти там робитимеш?

— Та чому? — Крокодил стиснув пальці. — Я так зрозумів, що коли заплатить їм часом… Я б десяток років життя віддав.

— Чого вартий десяток років проти мільйонів, що нас відділяють від двадцять першого сторіччя? Або хоча б од дев’ятнадцятого?

Крокодил похлинувся напоєм.

— Два роки на сплату — пусте, дрібнощі, — авторитетно заявив Вень. — Найбільший зиск вони мають, коли переносять нас у минуле. Мені один яйцеголовий казав: «Це те саме, що скидати воду з греблі». Злити згори вниз, із майбутнього в минувшину — виходить енергія. А щоб запомпувати воду нагору, або нас із тобою закинути з минулого в майбутнє, — енергію треба витратити… Так от: ні в тебе, ні в мене нема таких ресурсів, щоби назад проситися.

Крокодил усе ніяк не міг відкашлятись.

— Так що розслабся, забудь і радій життю, — Вень кивнув маленькою головою. — Може, на Землі й справді якесь лихо сталось. Усі «наші», тобто ті, хто з Землі, — з дві тисячі десятого. Пізніше — нікого. Раніше — є. Це сімейні. Якщо родиною емігрувати, більше часу на сплату йде, від двох із половиною років до п’яти. П’ять років на сплату, ти уяви! І таки згоджувались люди…

— Скільки тут наших? Землян?

— В околиці дві-три сім’ї набереться, ну ще з півдесятка одинаків, влаштувалися непогано… Тобі, до речі, теж треба влаштуватись, — Вень, здається, зрадів, змінивши тему. — Найкраще — при громаді-державі. Тобто будеш державно залежний, от як я. А то ще є приватні опікуни: попитай наших, тобі порекомендують, кому тут можна продаватись.

— Що значить — продаватись?

— Значить, що твій опікун-хазяїн дістане за тебе ресурс від громади і для початку влаштує тобі навчання. Ти за спеціальністю хто?

— Перекладач. Технічний переклад, англійська й німецька. Можу художній. Можна синхрон.

— Пролітаєш, — констатував Вень. — Більшої марниці важко уявити.

— Я ще редактором можу.

— Е-е, тут редагувати нема чого, всі пишуть, що хочуть, усі читають, у загальному доступі все лежить, у мережі, без усяких редакторів… Доведеться вчитися чогось місцевого. А за навчання платять ресурсами, ну, грішми по-нашому. З нуля важко вилізти, треба, щоби хазяїн-опікун допоміг.

— Ти залежний?

— Так. Державний. Мій хазяїн — громада.

— Поясни мені. Що це значить? Тобою хтось керує, ти комусь належиш?

— Таж ні! Це не рабство! — переконано сказав Вень. — Навпаки: ти матимеш набагато більше волі, ніж там, у себе! Удома, надійсь, гнув спину, а тут працюєш потрошку, а решту часу — робиш вочевидь що хочеш. Зате якщо захворів — тебе точно вилікують, і без житла не лишишся, і без їжі — ніколи.