Марина Дяченко - Мігрант

Рано-вранці, коли було так прохолодно, що аж крутило кістки, Крокодил зійшов із монорейкової кабіни на берег річки. Джунглі тут закінчувались, наче відрізані, і починалося відкрите місце, піщаний косогір під блідо-бузковим небом. На піску сиділи, підібравши під себе ноги, смагляві підлітки — старшому було на вигляд років сімнадцять.

— Дитячий садок, — буркнув собі під ніс Крокодил. Підійшов до них, цікаво роззирнувся; на самому березі, по кісточки у воді, стояла боса людина у форменій сорочці громадської служби й коротких білих шортах.

— Андрій Строганов, — сказав без питальної інтонації. Констатував.

— Я! — Крокодил жартівливо віддав честь. Офіцер у шортах не зрозумів гумору.

— Відправлення за п’ять хвилин. Особисті речі залиште в камері схову.

— Я не маю особистих речей.

— Добре. Чекайте.

Підлітки на березі дивилися на нього. За віком вони були йому якщо не сини, то племінники. Чи набагато молодші брати; «Брати мої менші», — подумав Крокодил і сів осторонь від усіх, обличчям до води.

Було холодно. В дзеркальній нетечі відбивалась малесенька іскорка, що простувала через небо. Супутник, а може, цілий завод на орбіті.

Він відчув рух за спиною. Хтось із підлітків хмикнув; скригнув пісок, Крокодил озирнувся й побачив нового претендента — високого худорлявого хлопчика років п’ятнадцяти. Крокодил звик уже, що місцеві жителі смагляві, а цей підліток був білий, аж прозорий: його волосся, обстрижене дуже коротко, мінилося зеленим. Теж мігрант?

Офіцер громадської служби озирнувся через плече:

— Тимор-Алк?

— Так, — сказав новоприбулий голосом низьким і ламким. Здається, він умисне говорив басом.

— Жодних особистих речей, — офіцер кивнув на заплічник, що теліпався в парубка на плечі. — Залиште в камері схову.

Хтось на березі хихикнув.

Новоприбулий хотів щось сказати, потім мотнув головою і, розвернувшись, пішов од берега до єдиної хижі, схожої на старий сільський вулик.

Дзеркало води здригнулося. З-за повороту ріки безгучно з’явився човен, схожий на велетенську водомірку: шестеро вигнутих лап утримували по боках її два довгі поплавці. На кормі стояв чоловік у форменій сорочці, немолодий, смаглявий, босий.

Човен підплив до берега. За мовчазною командою підлітки разом піднялись і, струшуючи пісок, стали по черзі всідатися на борту. Крокодил устав, коли майже всі його нові товариші були вже в човні; лишилася вільною тільки вузька лавка на носі. Крокодил перемахнув через борт у всіх перед очима — не так спритно, як сподівався. Здалось йому — якийсь шмаркач хмикнув?

Останнім до човна вліз зеленоволосий Тимор-Алк. Усівся, сопучи й часто ковтаючи, на єдине вільне місце поряд із Крокодилом.

Лапи, розчепірені по боках, здригнулися й піднялись. Човен сів глибше, готовий загребти бортами воду; поплавці зашипіли, надуваючись, човен підстрибнув, ніби стрімко втрачаючи вагу, і рушив.

Зник піщаний берег, немов його злизали величезним язиком. Човен плив річкою, набираючи швидкість, без весел, без вітрил, плив майже безгучно, і незабаром стало чути розмови.

Діти знайомилися. Діти реготали нарочито грубими голосами. «Автобус до літнього табору, ось що це таке», — подумав Крокодил. Хіба що пісень не співають. Новий колектив, у якім кожен прагне посісти гідне місце.

Тимор-Алк мовчав. Він узагалі ще нічого не сказав, як пам’яталося Крокодилу, крім єдиного ламкого «так».

— Ти мігрант? — по-приятельськи спитав Крокодил.

— Ні.

Крокодил здивувався. Сам він був готовий опинитися в ролі відторженця і не боявся цієї ролі: все-таки життєвий досвід, хай інопланетний, дає перевагу над шмаркачами. Та цей, блідий і зеленоволосий, ніби заздалегідь готувався до ролі жертви. Чому?

Насунулися зарості кущів і відпливли назад. Небо наблизилось. Береги розступилися, і човен, пройшовши над білою мілиною, попрямував у море.

Упала швидкість. Човен захитало з борту на борт. Знов зашипіли поплавці. Човен вирівнявся і, заново розганяючись, полетів до горизонту, геть від берега, заростей, геть від гирла ріки.

Крокодилові забило дух. Віддавна, зі шкільних років, він не знав нічого схожого. Давним-давно, бувши однолітком цих хлоп-чаків, він ганяв на дикій швидкості на мотоциклі, горлав пісні й тільки тоді — на вільній трасі раннього недільного ранку — так гостро відчував просторінь, свободу, швидкість.

Він думав, це відчуття пішло разом із юністю й більше не повернеться.