Мирослав Капій - Країна блакитних орхідей

Може пощаститься їм і чиїсь людські очі спиняться над ними і дізнаються про все те, що ми тут стрінули.

Цар Кроней і Зоя поїдуть.

Це вже рішено.

А судно вже готове. Гордо пишається в соняшному промінню ця наша «Queen of Virginia II», радісно споглядає Ґрегем на своє діло.

Він свято вірить, що те судно виконає своє завдання. Видержить всі труди далекої дороги і причалить до Землі. Привезе привіт далеких минулих віків теперішному світові.

Ех, коли б ті там, на Землі, знали, хто вибирається до них в гостину? Тіни забутих предків виринуть перед ними, одна, позабута вже, глава історії нашої Землі розкриється перед ними.

Такі думки снував Ґрегем обходючи довкола своє судно й гладячи рукою пестливо його гладкі стіни. Так отже цар Кроней їде на Землю. Якщо вирозумів я добре його думки, так бажає він глянути хоч на те місце, де колись простягалася його батьківщина. Цеж таке зрозуміле для людини, яка втратила когось дорогого й бажає глянути ще раз на те місце, де ця, дорога їй, особа спочиває.

Тому кінчаю ці мої записки, щоби передати їх йому. А Геріксон хоче ще передати одну блакитню орхідею там на Землю. Нехай подивляться на неї, на цю дивовижню квітку, перед якою він так хоробро утікав.

Кінчу вже мої записки.

Прохаю всіх, кому тільки попадуть вони в руки, заопікуватись там на Землі царем Кронеєм і його донечкою Зоєю так щиро, як він заопікувався нами. А дальше прохаю повідомити нашу рідню, це є мою, Геріксона та Ґрегема, що ми здорові, кланяємось усім та дожидаємо нетерпеливо судна із Землі, яке повернулоби нас нашим рідним.

Проф. Дудлєй під теперішню пору в столиці Атлянтів на планеті Марсі.

Проф. Карачевський скінчив читати записки.

Ще довгу хвилину царювала тиша у широкій салі Київської Академії, поки не зірвалася буря оплесків, що чималу хвилю стрясала салею. Коли трохи вспокоїлося, озвався дзвінок за президіяльним столом і проф. Карачевський подякувавши слухачам за приявність й повагу, яку виявили підчас засідання, закрив його бажаючи зібраній публиці доброї ночі.

Поволі розходилися гості, поволі опорожнювалась саля, в якій здавалося вагоніли ще слова привитання із далекої планети.

І тільки очі діячів на портретах довго ще зорили за останніми гістьми що покидали салю, поки не погасли світла й темінь ночі не огорнула мурів Академії.

Артименко вийшов з Ігорем й добру хвилинку йшов мовчки біля него, перебираючи мабуть в думках все те, що перед хвилиною обивалося о його уха. Вкінці відозвався.

— Бачиш, Ігоре, що ти накоїв! Бо мені здається, що це виключно тобі завдячуємо цілу оту марсіанську історію. Хто як хто але видавці газет повинні тобі поставити памятник. Заробили грошенят! Ну й власники наших готелів та шиночків вдоволені. Заложуся, що не одна бублейниця на Подолі в своїх молитвах споминає преподобного Ігоря воїна Божого. Так, братіку! Знав ти коли встругнути таку штуку. Таж цею марсіянською царівною і її батеньком маю цілий огірковий сезон виповнений. Ну й Кисловодськ чи то пак Гімалаї мене не минуть! Зідравби шкуру із старого Вашківського колиб цей не додержав слова. Ну а ти, що робитимеш літом?

— Я? Як звичайно в свойому святошинському курорті! Але, знаєш, одно мене дивує, вернусь ще до цієї марсіянської історії, чому цей Дудлєй до своїх записок не додав хоч малого словаря атлянтської мови. А то щоб порозумітись з Кронеєм, знов прийдеться витрачати доволі часу, ну й чиста морока виучувати чужу, незнану мову.

— Що ти? Цеж хвала Богові, розумна людина, цей Дудлєй. Нехай наш Карась і йому подібні трохи наморочаться заки встигнуть сказати «добридень» ціймарсіянській красуні. Добре зробив! А то хотілосяб, щоб все йшло гладенько, щоб хлібець з маслом сам до ротика посунув. Ти ще не знаєш Карася. Він тільки за зеленим столом такий герой. А то сміховина буде, як наш Карась стане вчитися граматики та слівець атлянтської мови. Мушу замовити в нашого карикатуриста відповідну картинку.

Балакаючи отак наші приятелі і не запримітили, як дійшли до рогу Корсунської вулиці, де їх дороги розходились. Розпродавшися Артименко поспішив на Володимирську, де дожидала його ще робота над ранішним виданням «Вістей» а Ігор скочив у проїзджаючу повозку й казав везти себе у Святошин.

Довго ще розписувались київські газети а за ними й ціла світова преса про висше згадані події. Та ціла їхня увага була звернена тепер на царя Кронея і його донечку Зою. Правдиві перегони були між київськими репортерами, щоби подати щодня щось нового, що їх торкалося. Та перед вів, як звичайно, Артименко з «Київських Вістей».