Мирослав Капій - Країна блакитних орхідей

Не подаю тут, в отому короткому звідомленні з нашої подорожі вислідів наших помічень й дослідів над Марсом й життям на ньому, не маючи певности чи оце моє звідомлення оглядатимуть коли людські очі там на Землі. Все те, списане у другій нашій спільній праці, всі наші помічення й опис відносин на Марсі, заберемо з собою, коли буде встановлена можність нашого повороту на Землю. Тепер подаю тільки короткий нарис нашого поневільного пробування серед Атлянтів, маючи слабку надію чи взагалі дійде він на Землю.

Так отже Ґрегем забрався до роботи й перенісся навіть на фабрику, в якій мало будуватися судно. Ми були за той час ще двічі в царя Кронея, де й пізнали його доню-одиначку Зою. Його прихильності до нас завдячуємо цю поміч, з якою прийшли нам Атлянти при будові судна.

І так минали дні за днями, які проходили нам на вивченні атлянтської мови та пильному досліджуванню всього, що нас окружало на Марсі. Ми пізнали докладно город, що звався Церне, на памятку колишньої столиці Атлянтів, що поринула в хвилях океану, пізнали фавну й фльору Марса, поробили чимало помічень з обсягу кліматольогії та фізичної будови Марса, словом старались використати як найкраще час на пізнання планети. Нераз запускалися ми й в ту долину блакитних орхідей, цих автохтонів Марса, нераз спиналися ми по скелистих верховинах, приносячи все щось цікавого з кожної нашої прогульки.

Коли вже настільки опанували ми мову наших приятелів, що могли хоч з трудом порозумітись з ними й відчитувати їхні книги та записки, проводили ми богато часу на розмовах з ними й почали студіювати їхню історію, особливо цікавлячись колишнім життям їхніх предків на нашій Землі та катастрофою, що зробила кінець їхній батьківщині й вигнала їх із Землі. Цікавились ми також їхнім теперішнім життям на Марсі та країною, яку вони тут заселювали.

А займали вони доволі невеликий шмат марсіянського суходолу по обох боках рівника, — одинокий простір, що надавався до поселення для людини. Всі прочі частини материка виповняли дикі неприступні, кремянні скелі, де-не-де поперетинані долинами, з яких деякі вкриті були блакитними орхідеями, одинокими майже представниками автохтонних живучих єств на марсіянській поверхні. На одну з таких долин наткнулися ми в нашій першій мандрівці по причаленню на Марса. Решту цілої марсової поверхні займав океан, вкритий більшу частину року кригою.

Доволі сумна й бідна була в порівнянні з їх колишньою батьківщиною ця країна, в якій доводилося їм проживати на поневільному вигнанні. Тільки невсипущій праці й трудові цілих поколінь завдячували вони теперішні можливі умовини їхнього життя й деякий добробут. Покоління цілі будували їх столичний город, покоління цілі порпалися у почві цеї непривітної країни, заки вспіли перетворити її на плодючу землицю-кормительку, що давала їм і їхнім нащадкам прожиток. І мені мимохіть нагадуються біблійні слова:

«В поті чола свого будете трудитися»… Так, так! Богато гіркого поту вилилось у ту марсіянську почву, заки повстали ці хуторі та оселі, заки повстав цей город, слабонька відбитка колишньої їх столиці «Города Золотих Воріт» там на Землі!..

Замкнувши в собі біль за втраченою батьківщиною, про яку спогади передавались з покоління в покоління й стали найбільшими їхніми святощами, верстали свій важкий шлях, розкриваючи свій біль хіба тільки там, у святині, перед престолом сонця, того сонця, що десь там на Землі як і тут на Марсі давало всьому міць і силу до життя.

А правив їхньою країною цар, нащадок атлянтських царів там на Землі і дванадцять стариків, що творили верховну раду, яка завідувала усіми справами країни. Інтересно, що ціле знання та всі технічні здобутки осягнені протягом цілих поколінь, були в їх руках та невеликої горстки втаємничених, проча маса атлянтського населення пасивно сповняла їхні прикази та виконувала їх волю. Як запримітив я, широкий загал зжився з тим і почував себе щасливим, богато більше щасливим, як людина в деяких су спільностях, де необмежена воля кінець кінцем вироджується в анархію. Але й з другого боку кожний член верховної ради був свідомий ваги цього завдання, що його виконати судила йому доля, був свідомий своєї відвічальности перед загалом. Та було ще щось, що може найбільше впливало на витворення таких, а не інакших умовин їхнього життя, а саме свідомість кожного, що всі вони разом творять однородну цілість, щось мов родину одну, для якої кожен біль і кожна радість є спільні. Ці почування сковували їх разом сильніше як моглаби це вчинити яка зовнішна сила, оперта на не знать якому фізичному насиллю.