Мирослав Капій - Країна блакитних орхідей

Всьому тому приглянулися ми й цікавились тим.

Одного дня прийшов до нас Кальтек і перевіривши ще раз наше знання атлянтського письма, запровадив нас до піраміди. Тут находився чудової роботи престіл, на якому видніло зображення сонця з незнаного нам металю орішальку. Ліс різьблених кольон виповняв нутро піраміди, а ряд кімнат у долішній частині й численні тераси, що виходили на зовні, доповнювали гармонійної цілости святині. Кальтек повів нас до одної кімнати, щось в роді «святая святих», Де зберігалися найбільші святощі Атлянтів. А саме все те, що заціліло досі, а що їхні предки привезли з собою з Землі. І так була там частина судна, одного з трьох, якими їхні предки дістались на Марса, дещо з астрономічних приладів давних Атлянтів, що служили їм до їх обчислень та помірів зоряного неба та що найцікавіше, списана на металевих листках історія колишньої їхньої батьківщини, Атлянтиди, опис катастрофи, яка її стрінула та опис подорожі царя Атталя, предка Кронея, з громадкою Атлянтів, що врятувалися із катастрофи, з Землі на Марс.

Показавши нам все те, Кальтек дозволив нам простудіювати цю «книгу битія» Атлянтів, що займило нам чимало днів часу. Ми зробили відпис цих цікавих записок, який заберемо з собою, якщо тільки буде змога вернути на Землю. Тут подам тільки короткий перегляд цієї незвичайно цікавої історії, щоб подати до відома нашим братам на Землі хоч кількома словами про ті важні події, що сталися перед віками на нашій Землі».

Професор Карачевський спинився на хвилину у свойому читанні. Було доволі пізно. Думалось йому залишити тепер читання хочби з уваги на те, що зібрана гіублика була перетомлена тією незвичайною кількістю вражінь, що сипались на неї протягом так недовгого часу. Та глянувши по салі й достерігаючи всюди горіючі цікавістю очі й закрашені румянцями лиця, рішився читати дальше. Погладивши рукою свого довжезного вуса, читав проф. Карачевський дальше ці записки проф. Дудлєя, в яких той подавав огляд із своїх запримічень.

«Атлянтида, цей величезний суходіл, що колись простелявся на цілому майже просторі Атлянтійського Океану і який перед віками поглинули хвилі того океану, стала колискою незвичайно спосібної раси червоношкірих людей, раси, яка осягнула найвисший ступінь цивілізаційного розвитку, висшого в дечому від нашого і загинула разом з тією цивілізацією в хвилях океану.

Сліди їхньої цивілізації стрічаємо у ріжних місцях земної кулі, куди занесли її втікачі, що врятувалися підчас загибелі Атлянтиди, як ось в Єгипті, Індії та середущій і південній Америці.

Проживаючи на незвичайно плодючій землі, в лагідному кліматі, сами з природи дуже спосібні, створили Атлянти для себе такі умовини життя, що їхню країну можна хіба раєм назвати. І дійсно були раєм для цього народу розкішні городи, повні пишних палат та цвитучих садів, повні монументальних будівель та водограїв. Столицею Атлянтиди був «Город Золотих Воріт», положений на східному побережі, на горбовині, що опадала до моря. На захід від города знімався гірський хребет з високою горою у формі тризуба, що фантастично яснів над цілою околицею у золотистому, соняшному промінню. Цілий город поринав у розкішних садах, повних всіляких овочевих дерев та квіток, зрошуваних часто водою з безчисленних каналів, що перетинали цілу країну. По середині города знімалась царська палата, розкішна будівля, збудована з рожевого мармору, вкрита золотим дахом. Пишні помаранчеві сади й серпанок водограїв, окружали цю палату, а ряди пільонів, статуй та різьб прикрашали вулиці, що вели до неї. І знов сади і квітники, а серед них доми-палати мешканців города, святині, піраміди, мавзолеї, площі, де відбувалися публичні забави та танки. Цілий город був одним великим, розкішним садом. Воздух, напоєний пахощами квіток та шепотом водограїв, тремтів вечерами лагідними тонами музики та пісень, що співали про красу і кохання. Понад каналами та ріками повно було висячих мостів, по цілій країні розбігалися биті шляхи, біля яких що якусь віддаль находилися публичні гостинниці, де подорожній міг спочити. Вздовж усіх доріг та городських вулиць вели алєї помаранчевих дерев, саміж вулиці виложені були твердою масою, що дозволяла часто змивати їх й вдержувати чистоту. На вулицях не було цього гамору й задухи, як по наших містах, не було цього почування пригнічення й тісноти, яке огортає людину, що найдеться серед вулиці якого-небудь більшого нашого города. А над тим всім простелялося вічно блакитне небо, озарене золотом соняшного проміння.