Мирослав Капій - Країна блакитних орхідей

Та на нашому світі нічого немає вічного. Це вже такий одвічний закон природи. Все, що живе, підлягає йому, з’являється на тому світі, досягає найвисшого вершка свого розвитку й відходить з него. І мусять повинуватися тому законові, як поодинокі люди, так і цілі народи, не раз великі і могутні.

Нічого не має вічного на нашому світі!

І для Атлянтиди прийшов кінець. А спричинили його живлові вульканічіні вибухи та землетруси, що довели до найбільшої катастрофи, яку колинебудь переживала наша земля. А вислідом її було те, що цілу Атлянтиду проковтнув океан і там, де колись пишалися палати й святині, сьогодні буруни котять хвилями Атлянтійського Оксану.

Ось що вичитали ми про оту катастрофу в записках, що зберігаються в святині біля палати царя Кронся:

«В пятнадцятому році Рами, а в шестому панування царя Атталі, в місяці Гек а в дні дванадцятому, вранці перед сходом сонця, — хай обличчя його вічно до нас всміхається — затряслася земля, море виступило з берегів, а з гірського хребта, що над Городом Золотим Воріт, приснув вогонь. І почав надати дощ сірчаний а де впав на землю там горіла земля і все, що на ній. І так пятнадцять днів і ночей пятнадцять тряслася земля і валилися храми і палати і городи всі і гинули люди і скот і риби в ріках. А п'ятнадцятого дня у ночі загорілося ціле небо полумінню і земля розкололася, і та частина, що на захід від Срібного Озера поринула в морс. І замкнулися хвилі океану над городами і над храмами і ніхто не врятувався, хто був і та частина, що на захід від Срібного Озера поринула в море. І зібрав цар Атталя верховну раду у храмі сонця біля своєї палат и в Городі Золотих Воріт. І припав на коліна перед престолом сонця, голову на ступені склонив і благав життя-творящого пана про пощаду для народа свого…

Та сонце одвічне, пан всемогучий відвернуло лице свос від царя Атталі та атлянтського народа, бо темінь дальше вкривала світ і тільки вогонь, що добувався із вершка гори — тризуба прояснював темінь, віщуючи нові потрясіння. І висту пив Аскольд. старик сивоволосий, що йому руки від старости тряслися і голос дрожав і озвався до царя Атталі. Як струни арфи тремтів його голос коли сповіщав він, що сповнилось віщування давне й кінець світу надходить, бо гріх закрався у серце народа. руку підняв, сивий волос пошани не має, а раду старика стрічає сміх пустий та богохульний. Давно вже він предсказував те, що сталося і іце статися має, гак голос його тільки пустелю стрічав і глузування. І ніщо не вблагає сонця, ніщо не відверне кари. Та сонце одвічне, пан життя-творяіций. що й цареві могутньому й травичці нікчемній однаково золото сипле, знайшов милосердя для тих, що не забули його, що до останньої хвилини покланялися йому. Бо ото шість місяців тому, у ясну ніч, коли Аскольд сповняв свою службу в святині біля престола сонця огорнув сон його знеможене тіло, як сходив по ступінях до посуди з вічним вогнем. І почув він у тому сні голос: Відверну лице моє від народу мого, що не слухає голосу провідників своїх а моїх пророків і знищу цю країну, що раєм досі була для мешканців її. Та не хочу вигубити народу мого до щенту. Йди Аскольде до заводу того що в Країні Вод находиться і збудуй гри човна великі, що ними в просторі літати можна. Рано вранці, як проміння моє стане землю цілувати на мойому престолі знайдеш вказівки, як маєш виконати цю роботу.

І заховаєш ті човна у тайні до слушного часу. А як прийде час і година і гнів мій потопою рине на цю країну, збереш сто мужів і жінок їх і дітей і царя тієї країни — усіх, що серпем не устами моляться біля мого престола і посадиш їх у ті човни. І сядеш сам у один з них, щоб дати свідоцтво милосердя мого. І відчалите в темну ніч, коли тільки вогненні язики, що виповзуть із нутра землі, присвічуватимуть вам на далекий шлях, з соловейкового гаю у Городі Золотих Воріт і попливете в простір. І бої ато богато часу промине заки дібєтсся до іншого світу, холодного й пустого, де в поті чола й крівавому труді минатимуть ваші дні аж поки не сповниться час вашого горювання, поки знов лице моє до вас не повернеться. Ідіть і в праці важкій шукайте забуття за втраченим раєм».

Такий то віщий сон доторкнувся до вій старого Аскольда у храмі сонця у ясну, літню ніч. І виконав він те, чого бажав від нього віщий голос і оце тепер, коли прийшла година загибелі, станув перед царем Агталею і переказав йому волю того, якому всі поклонялися. І зібралося сто мужів і жінок їх і дітей і цар Атталя і старий Аскольд і всіли до човнів тих, що їх мали у світи незнані понести й відчалили з соловейкового гаю в Городі