Олег Авраменко - Жменя вічності

Альв Шелестов похитав головою:

— На жаль, я майже нічого не знаю з докосмічної історії Землі, тому не можу судити, кажеш ти чисту правду чи знову спотворюєш її. Але в стосунках людей з іншими расами не було нічого подібного. Так, ви жили краще за нас. Людська цивілізація була найбагатшою, наймогутнішою в Ґалактиці. Але ж і в космос ви вийшли найпершими! Вийшли — і привели туди інших. Якщо навіть ти кажеш правду, якщо навіть люди наживалися за рахунок інших рас, то вони просто компенсували собі ті витрати, що їх понесли, допомагаючи нам досягнути зірок. Ми, альви, і всі інші раси перед вами в неоплатному боргу.

— А як щодо знищення вашої самобутньої культури? — правив своєї Ахмад. — От, скажімо, твоя рідна мова російська. І віриш в людського Бога. А де ж поділося все ваше споконвічно альвівське? Де ваші традиції, мова, вірування? Я скажу де: люди знищили їх!

Альв піднявся з крісла й пильно подивився в очі співрозмовникові.

— А от Господа не займай! — мовив він суворо. — Не блюзнірствуй! Істинний Бог для всіх один: і для людей, і для альвів, і для дварків, і навіть для безбожників ґаббарів. Що ж до давніх альвійських мов, то це наша велика біда. Саме наша, бо люди до цього не причетні. Ні росіяни, ні бразильці, ні американці, ні японці не змушували нас говорити їхніми мовами, навіть навпаки: ваші вчені-філолоґи уклали для всіх наших мов алфавіти, унормували їх, доповнили спеціальною термінолоґією — коротше, зробили повноцінними мовами, придатними для високорозвиненої космічної цивілізації. Та наші предки не оцінили цих зусиль. Вони вирішили, що стануть розумніші й сильніші, якщо говоритимуть земними мовами… І до речі. Ти розмовляєш анґлійською. Але ж ти, здається, індус. Як же так сталося?

— Маєш! — прокоментував Аґатіяр.

Проте Ахмад нітрохи не розгубився:

— Тут у нас з тобою спільна біда, друже мій альв. Колоніальна політика британців призвела до того, що багато індусів, як і представників інших народностей Індії, стали спілкуватися анґлійською мовою.

— Але ж ви не оголосили через це війну Великобританії?

— Ну… ні.

— Отож бо! Що сталося, те сталося, і з цим треба змиритися. Я погоджуюся, що ми, альви, могли б створити власну культуру, і це було б чудово. Але ми не зуміли, і це наша провина, а не ваша.

— Ні, наша! Нам не треба було втручатися у ваше життя, ми мали дати вам можливість іти своїм історичним шляхом. Ви б і самі, без нашої допомоги, досягли зірок.

— Для цього знадобилося б щонайменше три тисячі років, — заперечив Григорій Шелестов. — Три тисячі років кровопролитних воєн, голоду, хвороб, страждань. Невже ви змогли б спокійно спостерігати за цим? Ні! Ви, люди, надто добра та гуманна раса. Вам боляче було дивитися навіть на тих огидних ґаббарів, що мешкали в смердючих печерах і знай лупцювали одне одного дрючками. Ми вас попереджали, просили: дайте їм спокій, ці тварюки ніколи не стануть цивілізованим народом, вони просто поміняють дрючки на лазерні рушниці, а всередині залишаться такими ж дикунами. Та ви не послухалися нас, ви принесли їм цивілізацію, на яку вони не заслуговували… І я впевнений: це ґаббари з перевертнями-п’ятдесятниками винні в усьому, що сталося. Вони еґоїстичні, самозакохані, безсовісні; вони не знають, що таке вдячність. Але я не розумію, як могли мої брати-альви злигатися з цими виродками? Вони просто з’їхали з глузду! Весь світ з’їхав з глузду. І в цьому божевільному світі сплюндроване все святе: довіра, дружба, братерство…

На цьому їхня розмова скінчилася. Ахмад, остаточно переконавшись, що в особі альва він не знайде однодумця, сів у крісло перед терміналом і натягнув на голову ментошлом. Останніми днями він більшу частину вільного від сну часу проводив у різних віртуальностях, намагаючись утекти від реального життя, яке не віщувало йому нічого доброго. Він був зрадником, а зрада у воєнний час карається смертю. Тим часом альв пройшов у вільний куток каюти, став навколішки і забурмотів щось незнайомою мені мовою. Комп’ютер послужливо переклав:

— Отче наш, сущий на Небесах…

Аґатіяр вимкнув інтерком і повернувся до мене:

— Отака іронія долі, містере Матусевич. Чужинець захищає людей, а людина на боці Чужих.

Я розгублено похитав головою:

— І в кожного своя правда…

— Атож. Саме в цьому весь траґізм нинішньої ситуації. Біда стається не тоді, коли правда стикається з кривдою, — здебільшого правда, як це не патетично, перемагає. А от коли в конфлікт вступають дві різні правди, тоді переможець, як правило, стає кривдником. Він просто нівелює свою правду своєю ж власною перемогою, наругою над іншою правдою.