Олег Авраменко - Жменя вічності

— За ці тисячу років, — промовив він задумливо, — наука та техніка пішли далеко вперед. Зараз я почуваюся так, як, мабуть, почувався б середньовічний лицар, потрапивши в XX століття й опинившись за штурвалом літака.

— Невдале порівняння, — озвався через інтерком Аґатіяр, який чергував у реакторному відсіку. — За час вашої відсутності в науці не сталося нічого, що докорінно змінило б наш світогляд. Відтоді як людство досягло зірок, наша цивілізація фактично йшла екстенсивним шляхом розвитку, без жодних істотних якісних стрибків. Ваше XXVII століття та наше XXXVI не розділяє культурна, соціальна й науково-технічна прірва. Ми спілкуємося з вами на рівних, добре розуміємо один одного, вам відомі всі принципи, на основі яких функціонують пристрої нашого корабля, а космічні польоти для вас справа звична. До того ж ви кваліфікований пілот і зможете легко призвичаїтися до сучасних кораблів.

— Ну, ви перебільшуєте, — зніяковів Сіґурдсон.

— Аж ніяк, сер. Тут у нас є віртуальні тренажери-симулятори, підіть попрактикуйтесь на них, і я можу ручатися, що за кілька годин ви цілком освоїтеся з новими системами керування та навіґації. Наважусь навіть стверджувати, що вони значно простіші за ті, якими обладнана ваша „Валькірія“. — Аґатіяр повернувся обличчям до камери, що передавала зображення на екран мого монітора: — Як ви гадаєте, капітане?

— Цілком згоден з вами, — відповів я, одразу збагнувши, куди хилить професор. Він хотів відвернути увагу нашого гостя від похмурих думок про втрачене тисячоріччя.

Я піднявся з крісла, передав вахту Рашелі і звернувся до Сіґурдсона:

— Ходімо, Лайфе. — Ми вже стали називати один одного на ім’я. — Я покажу вам наші симулятори і поясню, як з ними працювати.

Залишивши Сіґурдсона вправлятися на тренажерах, я вирішив зробити обхід корабля і найперше навідався до реакторного відсіку. Там застав лише Аґатіяра, чия увага була зосереджена на екрані інтеркома, що транслював зображення з шостої каюти. Я підступив був до пульта, щоб вимкнути його, але професор рішучим жестом зупинив мене:

— Зачекайте, містере Матусевич. Послухайте. Це дуже цікаво.

Я побачив, як на екрані альв Шелестов звертається до Ахмада:

— Я тебе не розумію, друже-чоловіче. Ти верзеш казна-що. Яка дискримінація? Який ґеноцид? Люди — найдобріші, найгуманіші істоти у Всесвіті. Вони завжди гарно до нас ставилися. Вони вивели нас з дикості, зробили космічною расою. А ти кажеш — гнобили й винищували. У тебе щось негаразд з лоґікою. Якби люди хотіли нас винищити, то зробили б це відразу, ще на Альвії. Ми зі своїми мечами та луками і дня не протрималися б супроти ваших бластерів та плазмотронів.

— Тебе не було тисячу років…— почав був Ахмад, проте альв запально перебив його:

— Та хоч і дві тисячі! Я не вірю й нізащо не повірю, що люди так змінилися. Вони вклали стільки сил, стільки часу, стільки коштів, щоб допомогти нам звестися на ноги. Навіщо, дозволь запитати? Щоб потім гнобити й винищувати?

— Щоб потім безжально експлуатувати вас, зробити своїми рабами, — майже менторським тоном заговорив Ахмад. — Ти з XXVII століття, чи не так? Отже, маєш знати про те, як 2573 року сорок тисяч альвів та дварків були захоплені в полон і відправлені на копальні планети Уранії-5. Майже дві тисячі там загинули, а половина з тих, що повернулися, згодом померли від променевої хвороби. Це, по-твоєму, не ґеноцид?

— Я знаю про цей ганебний епізод, — сказав альв. — І знаю також, що люди, які зробили це, були злочинцями. Врешті-решт вони поплатилися за свої злочини. Між іншим, серед цих злочинців були не лише люди, а й альви, і дварки. У сім’ї не без виродка, а це були якраз виродки, потолоч, ганьба для всіх наших рас. Крім того, ти забув сказати, що саме загін земних командос знищив цей злочинний синдикат і звільнив альвів та дварків з рабства. Тож ти хитруєш, друже-чоловіче, підтасовуєш факти, спотворюєш їх на догоду своїм переконанням. Люди — люди загалом, а не окремі, гірші їхні представники — не здатні заподіяти зло іншим розумним расам.

— Авжеж, вони бажали вам тільки добра, — саркастично відгукнувся Ахмад, миттю перемінивши тактику. — Точнісінько так, як у XIX — XXI століттях північноамериканські та європейські імперіалісти бажали добра відсталим народам Азії, Африки й Латинської Америки. Вони начебто несли їм свободу та демократію, допомагали розвивати економіку, науку й медицину, а насправді експлуатували їхню дешеву робочу силу та природні ресурси, наживалися за рахунок країн „третього світу“. Заможний Захід, так званий „золотий мільярд“ людства, купався в розкоші, а тим часом інші народи ледве животіли.