Ростислав Мусієнко - Коротке замикання

Напередодні Аспірант врешті впорав купу забарної, виснажливої підготовчої роботи, і зараз хаотичні нагромадження фактажу поволі виструнчувалися в його мозку, відмітаючи вторинні, нехарактерні для Проблеми деталі.

Поряд, в одному напрямку бігли скупі дані чужих, побічних досліджень, результати експерименту, плутані вервечки обрахунків та формул. Далі, за останніми прикидками, був морок, провалля, там сходились, губились всі кінці й початки. І Аспірант, бліднучи, хапливо, жужмом зіпхнув на ліжко всю гору літератури, схем, шматків міліметрівки з розкиданими навколо кривих кольоровими цятками. Постояв, гризучи, самописку, зіжмакав, жбурнув у куток приготований було листок паперу. Знову вив’язувати, нанизувати формули було безглуздо. «Треба — з іншого боку, — покусав губи. — 3 іншого… з іншого… Відволіктись…»

Тож і зрадів, коли зателефонували знайомі, запрошуючи в гості. Охоче погодився.

Але й, увірвавшись до знайомої квартири з двома пляшками дешевого «Аліготе», встрявши зразу в галасливу суперечку про чергові поетичні дебюти, Аспірант відчув, що напруження не полишає його. Здавалося, весь мозок стягує, мов пересохлу шкіру. Притьмом хильнув, вино не розслабило, навпаки, загострило, підкреслило всі відчуття. Квапливо штовхнув склянку господині: «Ще…» Вже повільніше ковтнув терпкої кислятини. Заговорив, перебиваючи гостей: «Як на мене, біда — в надмірній опосередкованості… Мову, образність, таке інше молоді черпають передусім з книг… Так, так, повторне сприйняття — не самого світу, а його дуже неповних, чужими очима бачених шматочків… Звідси й вторинність»… Засперечалися. Аспірант силкувався стежити за розмовою, повністю зосередитися на ній, однак з жахом відчував, що Проблема, мов чорна діра, притягує, колапсує навколо себе всі більш-менш путящі думки. Включили магнітофон. Аспірант неуважливо прислухався до знайомого хрипкого голосу, поки не збагнув, що в свідомості у нього крутяться одні й ті ж рядки:

Повільно встав і попрямував до балкона. Сліпо намацав і розчахнув двері. Сперся на поручні. Відчайдушно калатало серце. Щойно, щойно «чорна діра» в його свідомості сліпучо спалахнула. Тепер він знав .

На мить, лише на мить Аспіранту видалось дивним летюче відчуття холоду, що ковзнуло, здавалося, просто під черепом. «Авжеж, вітер… Вітер», — кволо подумав він, переживаючи глибоку слабкість і водночас неймовірне полегшення. Витираючи враз спітніле обличчя — хусточка чіплялася за дводенну щетину — Аспірант знову переступив поріг балкона. «Ну чого, чого витріщились? — усміхнувся всім. — Просто думка одна прийшла… Гей, до дідька — де моя склянка?»

…Пішов він звідти вже після опівночі, попри умовляння господарів залишитися. Там, у тісному його помешканні, чекали папір і ручка. Аспіранту не терпілося перевірити свою здогадку, хоча й був переконаний у власній правоті. «Спочатку зварю каву, — щулячись, бурмотів Аспірант. — Так, каву… Холод чортячий…» Міцно потер руки, додав ходи — рух у цьому районі вже припинився. Чорніли пустельні провали вулиць, невиразно освітлені згори. Аспірант підвів голову — небо скидалося на погано проявлений, запорохнявілий рентгенівський знімок, жовтаво скнів місяць, повільно пливли примарні ребра хмар.

Нарешті попереду забовваніло громаддя старовинного будинку, де він наймав кімнатку. Брів нескінченними коридорами, сходами, включені через один, випливали з напівтьми кулясті світильники — синюшні, мертвонароджені сонця… Відмикаючи кімнату, Аспірант двічі брався хукати в долоні, пальці задубіли, не слухалися. Двері відчинилися без звичного скрипу, широко, війнуло таким крижаним протягом, що Аспірантові аж забило подих. «Чортівня якась, — стишено мовив. — Невже я забув… кватирку?…» Намагався ввімкнути світло, нігті дряпнули тиньк поряд з вимикачем. На фоні імлисто освітленого вікна Аспірант виразно побачив нерухому постать.

— Ви… що ви… — спромігся на голос. Ніяк не міг натиснути вимикача. Двері за спиною — очевидно, завдяки тому ж протягу — з грюкотом зачинилися.

Аспірант почув скрипучий, стомлений голос Чужого:

— Вмикайте, вмикайте… Правіше кнопка.

Неголосно клацнуло. Лампочка під вигорілим паперовим ковпаком освітила звалища книг, журналів, ксерокопій, вузьке ліжко, знайомий подряпаний стіл. Проте нічого цього Аспірант не бачив. Біля вікна, під розчиненою навстіж кватиркою сидів незнайомець, мішкувато вмостившись на єдиному стільці. Відчувалося, що йому не дуже зручно, та й сам він зовсім не пасував до всього звичного, буденного мотлоху, був у модерновій, хоча й помітно приношеній шкіряній вдяганці, що майже співпадала цеглистим кольором зі старечим обличчям. Дихав натужно, відсапував.