Ю Сафронов - Лямбда 0,76-420 (на украинском языке)

Сафронов Юрий Павлович

Лямбда 0,76-420

"Невже я заблукав?" - промайнула в головi думка, яка здалася менi спершу смiховинною. Справдi -заблукати в пiдмосковному лiсi за два кроки вiд велетенського мiста вдасться, либонь, далеко не кожному. Моє триразове "Аго-о-ов!" завмерло за кiлька сотень метрiв, загубившись у листi дерев. Я прислухався. Вiдповiдi не було. Видно, я справдi вiдiйшов досить далеко вiд своїх.

"Шукатимуть. Будуть кепкувати. Миколка не промине, щоб не вмiстити карикатури в чергову стiнгазету Або ще й блискавку випустять - один у джунглях Пiдмосков'я чи ще якось. Безглуздо отак заблукати. Треба неодмiнно зорiєнтуватись i йти напрямцем, не звертаючи уваги нi на що".

Я озирнувся, Нiч була безмiсячна Як на лихо, небо затягло хмарами. Зiрки не проглядали Треба було шукати орiєнтири в самому лiсi. Та спробуй їх знайди в цьому iскристому морi барв, яскравих вогнiв i блискотливих цяток. Стовбури дерев, їхнi сучки, листки, стебельця травинок, дрiбнi краплинки вечiрньої роси, опале листя i навiть сама земля - все це сяяло й переливалося всiма кольорами веселки.

З чим можна було порiвняти цю чарiвну пишноту? Мабуть, лишень з казковим царством якогось лiсовика, що обернув кожну билинку i дерево свого царства на самоцвiт та примусив свiтитися його зсередини своїм власним, неповторним свiтлом

Грубi стовбури дубiв i лип внизу, бiля товстих окоренкiв, сяяли золотим промiнням Цей колiр вгору по стовбуру поступово переходив у нiжний рожевий, наче в уральського аметиста; його химерний малюнок змiнював рубiновий, а ще вище, вже мiж сучками, стовбур здавався темно-вишневим. Сучки, темно-вишневi бiля стовбура, ставали синiми, сапфiровими бiля кiнцiв, тонкi брунатнi гiлки були всiянi тисячами аквамаринових листкiв, що безперервно переливались нiжно-голубим сяйвом при кожному подиху вiтерця Важко було повiрити, що цей тонкий напiвпрозорий листок можна зiрвати з дерева i що при цьому вiн не задзвенить нiжним дзвоном та не розiб'ється на тисячi дрiбних скалок. I ця казкова краса була повсюдно навкруги, куди не повернеш голови.

Де ж було не заблукати. Але краса красою, а робити все-таки щось треба. "Якi орiєнтири я знаю в лiсi?" - спитав я сам себе, намагаючись зосередитись лише на цiй думцi.

"Камiння обростає мохом i лишайником з пiвнiчного боку",- спливла iз закапелкiв пам'ятi давно забута iстина. Я пошукав очима великого валуна. Як завжди в таких випадках, його поблизу не виявилось.

"Мурашники завжди розташовуються тiльки з пiвденного боку пенькiв або дерев. Так мурахам теплiше жити",- пригадалась ще одна надiйна прикмета, яку я знав ще з далекого дитинства. Я зовсiм недавно проходив повз один великий мурашник. Але тодi я не скористався з нього як з компаса, замилувавшись самими мурахами, що, як i всi в цьому лiсi предмети довкола мене, дивно змiнилися. От i зараз у мене пiд ногами в густiй синiй травi, покритiй iскристими жовтими намистинками нiчної роси, були добре помiтнi двi здоровi мурахи, що лiниво тягли за обидва кiнцi невелику фiолетову гусеницю. Черевце в кожної з комах свiтилося яскраво-смарагдовим свiтлом, осяюючи поряд з собою крихiтний клаптик жовтогарячої землi, наче мiнiатюрний лiхтарик. Груди й голова мурахи свiтилися тьмянiше. Шiсть нiжок i пара ламаних вусикiв, що увiнчували голову, горiли яскраво-червоним вогнем, мов живi неоновi трубки, зменшенi до невпiзнанностi. Коли мураха наближала вуса до якогось предмета, вiн освiтлювався гарним червоним кольором.

"Так нiколи не зорiєнтуюсь,- подумав я, зловивши себе на тому, що знову роздивляюсь мурах.- Самоконтроль! Самоконтроль! На чому я зупинився? Ах так, на мурашнику. Його поблизу теж нема. Видно, я не в той спосiб шукаю орiєнтирiв. Треба почати з зворотнього кiнця. Подивитися, що є довкола, i скористатися з цих речей як з орiєнтирiв".

Нiчого особливого навкруги не було. Великий дуб. Поряд липа. Густий чагарник. Декiлька високих сосон...

"Стривай! Здається, по соснах можна визначити, де пiвнiч, а де пiвдень. Навiть достеменно можна. Пам'ятаю, що колись читав. Але як? Сосна. Хвойне дерево. Довгi шпильки,- перебирав я в пам'ятi прикмети сосни, намагаючись згадати, як по нiй вiдшукати пiвдень. - Вiдшаровується кора. Смолиста! Знайшов, пригадав! Сонце нагрiває дужче сосни з пiвдня, i на цьому боцi стовбура в основному виступає смола. Смола на пiвднi!"

Я бадьоро подався до сосон, певен того, що тепер зможу вiдшукати правильну дорогу. I раптом мене осяяла проста думка. Як я мiг не подумати ранiше про нагрiвання стовбурiв дерев сонцем? Я з моїм зором, здатним бачити власне випромiнювання всiх предметiв, шукаю якiсь сосни, коли стовбур усякого дерева теж дужче нагрiвався вдень з пiвденного боку. Значить, i всi предмети довкола повиннi i випромiнювати дужче з пiвденного боку. Це було просто, як двiчi по два