Ю Сафронов - Лямбда 0,76-420 (на украинском языке)

Справдi, було добре помiтно нерiвномiрне свiтiння всiх предметiв навкруги. Всi свiтили в один бiк сильнiше, анiж у протилежний. Придивившись, я розгледiв на землi слабкi тiнi, що їх вiдкидали всi стовбури в одному й тому ж напрямку - строго на пiвдень. Орiєнтуватись виявилось набагато простiше, нiж я думав. "Не буде Миколчиної карикатури в стiннiвцi!" - з задоволенням подумав я i, вибравши потрiбний напрямок, швидко рушив назад до автобуса.

Тепер нiщо не заважало менi дивитись по боках. Ще здалеку я розрiзнив у густiй травi плямистi капелюшки тугих бiлих грибiв, що свiтилися почергово рiзнобарвними коричневими, червоними, голубими й бiлими кiльцями. Як я шкодував, що не прихопив iз собою кошика! Я мiг назбирати їх стiльки, скiльки зумiв би понести. На щастя, в мене з собою виявилась газета. Я зробив з неї пакета i почав дорогою збирати найвiдбiрнiшi гриби. Найменшу червивину всерединi гриба я добре бачив здалеку. Вона здавалася чорною трубочкою, вставленою всередину цих прозорих красенiв, що свiтилися. Наймолодшi гриби просвiчували крiзь шар опалого листя. Я швидко навчився розрiзняти їх за кольором. Малахiтовим свiтлом горiли пiдберезники. Тьмяним фiолетовим сяйвом видiлялись груздi, веселим рожевим кольором з оранжевими плямами свiтилися на пеньках капелюшки опенькiв. Неприємним синiм кольором вiдсвiчували поганки.

Через годину я вийшов на якусь просiку Тепер, судячи з усього, менi було вже не дуже далеко й до шосе, де стояв наш автобус Було бiля другої години ночi. За пiвгодини всi мали зiбратися до автобуса.

Я пришвидшив ходу. З дерева, потривожене трiском галузок пiд моїми ногами, злетiла нiчна птаха. Мов огненна бiла куля з двома жахаючими крильми, промайнула вона мiж верхiв'ями дерев i з криком зникла у хащах Наче казкова жар-птиця, а не звичайна ворона.

"Добре, що мисливцi не можуть бачити в темрявi, - подумав я. - А то давним-давно всю дичину б перестрiляли. В таку сяючу цiль важко схибити".

Далеко попереду на просiцi я помiтив двох подорожнiх. "Мабуть, нашi",подумав собi i поспiшив їм назустрiч. Але я помилився. Стежиною iшли з кошиками й валiзами чоловiк i жiнка.

Коли ми порiвнялися, нас роздiляв рiдкий чагарник.

- Далеко до шосе? - голосно спитав я.

- Тьху, сатана! - аж пiдстрибнула з несподiванки жiнка i шарпнулася вбiк. - Звiдки ти взявся?

- Пробачте, я налякав вас?

- Не дуже, - посмiхнувся чоловiк. - Станцiя прямо по просiцi. Метрiв за п'ятсот. А шосе тут нема. Шосе там, - вiн махнув рукою в iнший бiк. Iдiть прямо.

Вони подалися далi зi своєю ношею.

- Ходять тут усякi сновиди... - долетiло до мене невдоволене бурмотiння переляканої жiнки, що вiддалялася просiкою разом зi своїм супутником.

"Залiзниця? Станцiя? - мiркував я сам про себе, намагаючись згадати деталi багатомасштабної карти, що її наш керiвник показував нам перед початком роботи. - Але ж це зовсiм в iнший бiк вiд шосе. Можливо, перехожi пожартували? Тiльки нi, не схоже. Начебто iз станцiї. З речами".

Що ближче я пiдходив до залiзницi, то бiльшi сумнiви охоплювали мене.

"Не мiг же я помилитись в орiєнтацiї за сонячним нагрiвом. Вже в чому, в чому, а в сонцi можна бути впевненим завжди", - заспокоював я себе, уважно розглядаючи довколишнi дерева, якi своїм випромiнюванням показували, що я йду правильно.

На платформi було безлюдно в цю нiчну годину. Здалеку я вздрiв слiпуче свiтло електричних ламп, що рiзало очi, i одягнув щiльну захисну маску. Вона чимось нагадувала маску для пiдводного полювання. Тiльки переднє скло було в неї не прозоре, як у тiєї, а зроблене з чорної непроникної для видимих променiв спецiальної полiрованої смоли, яка добре пропускала iнфрачервону частину спектра. В нiй я був схожий на героя мушкетерських часiв, що зiйшов з кону провiнцiального театру. Чорнi фiльтри захисної маски нiтрохи не шкодили зоровi. Я так само чiтко розрiзняв усе довкола, як i без неї.

Спершу я не повiрив власним очам, коли прочитав назву станцiї. Проте жодних сумнiвiв бути не могло. Я був зовсiм по iнший бiк вiд свого автобуса. До призначеного часу зустрiчi залишались лiченi хвилини. Про вчасне повернення годi було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть прочiсувати лiс, хвилюватись, гукати. Потiм, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими словами...

З гiркоти менi захотiлося пожбурити на рейки свiй газетний пакунок з бiлими грибами, але тут я помiтив самотню постать мiлiцiонера, що походжав по платформi.

В мене з'явилась надiя. Я поспiшив до нього. Вiн ввiчливо козирнув, але дещо недовiрливо оглянув мою маску, змiряв швидким поглядом пакунок з грибами i трохи вiдступив назад.