Василь Базів - Кінець світу. Том 2. Пiсля…

Згодом, правда, відкопали, перепоховали. Плакали, співали, шкодували, навіть славили. Але то потім, а перед тим залюбки вбивши. У відповідності до некрофільного національного менталітету.

Щодо богохульства, то я не знаю, чи є ще у світовій літературі такі ж геніальні рядки зізнання у вірі у Всевишнього, як ці рядки, виведені немічною рукою навіть не українського, а вселюдського Генія, виведені, одначе, його рідною українською мовою, якої без його руки, напевне, й не існувало б.

Цими рядками, власне, Бог звертається до віруючого в нього Франка і до кожного з нас:

...Дивовижна містерія у моєму житті — мандрівка до Землі майя — прозвучала на такій от заключній, могутній мажорній ноті. Було так: завершилося дійство у джунглях, на якому три тисячі мексиканських акторів і ще більше глядачів, яких усіх сукупно занесла сюди невтримна жага пізнання, у єдиному пориві перевтілення осмислювали феномен цих несхожих на людей, а все–таки людей.

Ми, діти різних народів зі всіх континентів, вийшли з–під велетенського театрального склепіння, і чаша вселюдської гармонії враз сповнила по вінця осяяну місячним сяйвом галявину.

Джунглі, як рій джмелів, гули пташино–тваринним симфонічним оркестром, у цій симфонії кожен вловлював вібрацію своєї національної душі. В мені вона озвалася безсмертними рядками народної пісні:

І відтак ми всі тут, пливучи монолітним потоком, як умиротворений люд зі стадіону після переможного матчу, угледіли знак, яким вінчався цей день духовного вознесіння.

Потік зупинився, і заклацали тисячі кінофотокамер. Над шпилями джунглів Всевишній настромив вогненно–яскраве колесо Місяця, який тільки тут, на Карибах, неподалік екватора, буває таким великим, ніби дивишся на нього у телескоп із обсерваторії, що поруч.

Нічне світило наче зупинилося, як денне світило у мить рівнодення над пірамідою Кукулкана, й утворило ореол над іконою, яка так виразно пломеніла на чорному тлі опівночі.

На перехресті дерева хтось мудрий, посвячений і віруючий вирізьбив розп’яття чи, точніше, окреслив різцем витворений природою образ. Стовбур і пагіння у два боки. Митець побачив у цьому Хрест. Кажуть, що мистецтво скульптури — це коли із незграбної товщі каменя чи деревини майстер–смислотворець обрізає усе зайве. А тут і обрізати не треба — досить було, на відміну від тисяч перехожих, — побачити.

Це було живе Древо–Хрест. А на ньому — в ореолі небесного сяйва — Спаситель. Місяць–то був від цього земного деревця за півмільйона кілометрів, а картина постала цілісною живою іконою в обрамленні нашого людського захоплення.

Щоб відзняти це диво чи щоб збагнути цей ЗНАК, належало нагнутись і стати на коліна. І мимоволі на коліна таки вклякнули усі ми сущі тут цієї миті.

І ця мить була для мене моментом Істини: Кінця не буде. Буде Початок!

То був Знак. У Небі.

А десь там удома і напередодні я раптово був змушений встати посеред ночі. Мусив побрести спросоння зі спальні у кабінет навпроти і з Голосу Звідтам записати: