Василь Базів: Кінець світу. Том 2. Пiсля…

«Коли помах крила метелика в одному кінці планети викликає тайфун в іншому кінці Землі» — от квінтесенція історичного часу та історичної доби, у яких живемо, а мовою майя, як відомо, Доба, Час та ще Сонце — одне слово.

Президент одного із мозкових центрів планети — Будапештського клубу, автор блискучої книги «Вік біфуркації» Ервін Ласло розтлумачує цю енергетичну за звучанням дефініцію нашого зникаючого буття: «Система перебуває у стійкому стані, еволюціонуючи за цілком визначеними траєкторіями до тої межі, поки якийсь параметр не перевищує порогове значення. У цій точці траєкторія розгалужується на дві, і система потрапляє у сферу фазового простору, де вона поводить себе інакше і набуває нових значень, відмінних від попередніх. Біфуркаційний процес говорить про те, що коли систему вивести за поріг стійкості, то вона вступає у фазу хаосу. Настання хаосу не обов’язково має рокований характер: хаос може виявитися прелюдією до нового розвитку. Процес виникнення біфуркацій робить еволюцію нестійких систем стрибкоподібною і нелінійною».

Ліричний відступ: у точці біфуркації може перебувати тепер і Україна, коли вступить закон мінімаксу, і в одну, невідому нікому мить помах крильця викличе бурю і змете увесь цей «острів макак» із його прогнилими і струхлявілими вуликами абсурду.

Називаючи 2012 рік часом нашого перебування перед ворітьми в інший світ, Ервін Ласло підсумовує: «Проблеми пекучі, ставки гігантські, можливості вибору вражаючі. Ми живемо у вік найбільшої біфуркації за всю історію людства».

Але треба пам’ятати, як заповідь Божу в масштабах планетарних, глобальних, континентальних і наших рідних національних, що «не диктатори, армії і поліція, а оновлені цінності та ідеали людей стануть тими метеликами, які помахом своїх крил визначать, яким шляхом буде розвиватися людність».

«Я не виссав собі тут нічогісінько з пальця і не жадаю ні від кого, щоб вірив мені на слово. Я подаю здобутки новішої науки, а властиво лише маленький вибір із багатого скарбу тих здобутків. А ся новіша наука визначається тим, що ні від кого не жадає і ні від кого не терпить віри на слово. У всьому вона йде до вироблення власного переконання при помочі фактів, дослідів, контролю; вона подає лише такі речі, що кожний відповідно приготований чоловік може й сам дійти до них і переконатися, чи доходжено до них вірно. Наука не признає нікому привілеїв, що ті мають доступ до її «святая святих», а інші не мають; до найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, і у кого в серці горить чисте і святе бажання — пізнати правду, і в кого розум настільки вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її».

Коли я після виходу першого тому «Кінець світу. До і після...» прочитав телефоном цей уривок одному моєму другу і читачеві, той миттєво вигукнув:

— То ти так розпочинаєш другий том?

Блискуча, промовиста реакція. Ні, то не я. То Іван Франко. Річ у тім, що уже після написання першого тому мені потрапила до рук заборонена в часи СРСР книжчина Івана Яковича, написана і видана мінімальним тиражем на початку ХХ століття. Називається ця розвідка нашого найбільшого мислителя «Сотворення світу».

У нього — у Франка — сотворення, тобто початок, а у мене — кінець. Він мене не надихав, бо, ще раз зізнаюся, що його «Сотворення» я не читав до того, як приступив до написання свого «Кінця».

Чому і звідки таке суголосся? З Франком не міряюсь зростом, бо нема йому рівних, але отакий спільний замисел, коли він «сотворив» світ, а я неначе його «закінчу»... Чому так?

Алхімія слова? Що за перегук, ба навіть як би один творчий план, і не просто творчий. Бо мій перший том — неначе його другий? Він почав, а я закінчив.

Чую несамовитий ґвалт і свист кулаків над головою — з Франком надумав мірятися! Боронь Боже, братове, але так ся стало.

Як каже перший читач моїх творів, так ся стало тому, що ви з Франком — бойки. Особливе українське плем’я з–під Карпат. Такі собі українські майя, які мають не тільки бунтарську натуру, а ще й яскравішу генетичну здатність до галактичного мислення. Садить бойко картоплю навесні чи копає восени, а сам собі мовчки думає — чи буде кінець світу, а чи ні? Його це турбує більше, ніж те, чи вродить цьогоріч ця картопля, чи ні.

Мені випало легше, ніж Франку, бо він жив у той час, коли українці ще читали книжки.

Але ліпше би не читали. Що сталося, коли він написав і його «Сотворення світу» прочитали?