Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Наш перший тост за щасливий старт із Землі! — урочисто промовив він.

Кожен вийняв із пружинного затискувача скляну трубочку і крізь неї висмоктував вино з чашки.

Першим відірвався Сокіл.

— Дуже смачно! Дуже! — промовив він. — От тільки дратує ця трубочка. Мені значно більше сподобалося б пити вино просто з чашки, без неї.

— Спробуйте, — лукаво відповів Риндін.

Сокіл поклав трубочку просто в повітря. Вона хитнулася кілька разів — і спинилася, зависнувши в повітрі. Гуро з цікавістю стежив за рухами Сокола, який підніс чашку до рота, потяг з неї. Його руки здригнулися. Чашка хитнулась. І в ту ж мить із неї вилетіла куля червоної рідини. Коливаючись, вона пролетіла повз Сокола і подалася по каюті.

— Тримай, тримай! — вигукнув Гуро. — Вино полетіло!

Куля пливла в повітрі.

— Ну, ловіть тепер її, Вадиме, бо інакше вона розтечеться по першій-ліпшій речі, — сміючись сказав Риндін.

Сконфужений Сокіл кинувся навздогін за кулею з вина, але спіймати її було нелегко. Від найменшого руху повітря куля відхилялася вбік. Сокіл летів за нею, перехоплюючись руками за поруччя й петлі, але куля, немов жива істота, змінювала напрям, відштовхувана повітрям.

— Ротом, ротом ловіть! — сміявся Гуро.

Сокіл, певно, розгубився. Різким рухом руки він спробував спіймати кулю, забувши, що це — рідина, йому пощастило зачепити її, і враз куля зникла. Червоне вино обліпило руку Сокола, швидко розтеклося по пальцях, потекло в рукав. На сорочці в нього з’явилися червоні плями. Пальці були немов у червоній рукавичці — вино тонким шаром укрило їх.

Навіть Риндін засміявся, коли розгублений Сокіл повернувся до стола, витираючи руку хусткою.

— Тепер переконалися, що з трубочкою краще? — спитав Риндін.

Сокіл мовчки нахилив голову. Так, з трубочкою було певніше й безпечніше.

Гуро відкрив бляшанку з консервами. Тут несподіванок не було. Кілька хвилин мандрівники їли мовчки. Нарешті Гуро, який весь час щось обмірковував, звернувся до Риндіна.

— Миколо Петровичу, — сказав він, — значить, ми вже далеко від Землі? Якщо я нічого не важу… Я трохи не розумію… Чому я не відчуваю тяжіння?..

— Дуже просто, — відповів Риндін, продовжуючи їсти. — Наше тяжіння до Землі компенсується тією швидкістю, з якою ми летимо. Адже тепер ми пересуваємося в просторі з швидкістю понад одинадцять тисяч метрів на секунду. Це космічна швидкість. Ми віддаляємося від Землі. Коли наша ракета прискорювала швидкість, це прискорення створювало для нас перебільшену вагу. Тепер прискорення немає. Ми летимо або, коли хочете, падаємо у всесвіт по інерції, не зменшуючи і не прискорюючи швидкості. І за таких умов тяжіння Землі для нас не існує.

— Ми самі собі планета, — пожартував Сокіл.

— Коли хочете, то так. Наша ракета, звісно, має власну силу тяжіння. І, коли б ми викинули щось із нашого корабля, це «щось» тяжіло б до нього і летіло б разом з нами — внаслідок однакової з кораблем швидкості цього самого «чогось». Зараз ми нічого не важимо — практично принаймні. Але теоретичне тяжіння існує й для нас. Наприклад, коли б ми заснули в каюті, вільно повиснувши в повітрі, то відчули б до ранку тяжіння усієї нашої системи. Наші тіла поволі пересунулися б до центра ракети. Вранці ми опинилися б усі вкупі десь по середині каюти. Так само припливли б до центра каюти і всі речі, які ми забули б прикріпити до стіни.

— Складна механіка, — процідив Гуро. — Якось, знаєте, легше воно, звичніше на Землі, хоч там і є вага.

Він змовк і, відсунувши від себе прибор, щось обмірковував. Потім витяг із кишені свою люльку, набив її тютюном. Взяв люльку в рот, витяг сірники…

— Е, ні! — спинив його Риндін. — Мушу нагадати вам про нашу умову. Дві люльки на добу. Ми не можемо витрачати повітря на ваше куріння.

— Так я ще ж не перебільшив норми, — відповів Гуро. — Це сьогодні перша, принаймні, в ракеті.

Він запалив сірника, як завжди вичікуючи, поки згорить його голівка. Але, на його здивування, сірник, як тільки згоріла голівка, погас, хоч на нього ніхто не дмухав. Гуро запалив другий. Цей погас так само швидко. Гуро здивовано глянув на Риндіна. Він побачив на обличчі Миколи Петровича лукаву посмішку.

— Зачаровані вони, чи що? — сердито запитав він.

— Цілком нормальна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов вільно горить лише тому, що нагріте ним повітря підіймається вгору. Воно від нагрівання розширяється, стає легшим, підіймається, звільняючи місце навколо сірника для нового, свіжого, в якому ще не згорів кисень. А тут, у ракеті…