Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Я, Миколо Петровичу, звик їсти дуже мало. Весь останній місяць я звикав їсти якнайменше… Мені вистачить крихітки, — переконливо відповів юнак.

Риндін не стримав посмішки: щось починало йому подобатися в цьому хлопцеві. Навіть оця наївна відповідь… «Він звик їсти дуже мало!..»

— Ну, про це потім, — сказав він. — Вас запитували, хто ви і чому опинилися тут?

— Звуть мене Василь Рижко. Мені сімнадцять років. Закінчив середню школу. Член комсомолу…

— І пішов на такий недисциплінований вчинок — потай заліз до корабля? Поставив під небезпеку успіх нашої експедиції? — докірливо мовив Риндін.

Рижко зашарівся:

— Миколо Петровичу, слово честі, я добре розумію свою провину! Але ж іншого виходу не було. Я писав вам, просив узяти мене з собою…

— Писали?

— Так, писав. І навіть відповідь одержав, що це неможливо. Від вашого секретаря.

— І це вас не спинило?

— Спочатку спинило. А потім я все підрахував. А коли побачив корабель на воді, то й зовсім вирішив, що… що полечу з вами до Венери і назад! — додав він по паузі.

— Чуєте? І назад! Далі!..

— І в мене не було іншого шляху, як потай сховатись у ракеті перед стартом. Було дуже важко пробратися сюди…

— Ще б пак! — ствердив Гуро, згадавши про охорону корабля.

— Ну, я їх перехитрив. Пробрався! І заліз у скафандр. А товариш Гуро знайшов мене… на щастя, коли ракета вже летить…

Риндін перезирнувся з своїми супутниками. Становище було таке, що й справді на Землю цього юнака не повернеш…

Рижко тимчасом задумливо крутив у руках ґудзика, якого дав йому Гуро. Він помітив, що на нього дивиться Риндін, і зовсім спокійно пояснив:

— Коли я ліз у скафандр, то дуже поспішав. Боявся, що ви прийдете. І, мабуть, відірвав ґудзик. Доведеться тепер пришивати….

Цей хлопчисько розмовляв так спокійно, так безтурботно, наче й справді він не зробив нічого загрозливого. Немов їхав у вагоні трамвая зайцем. Контролер знайшов його, примусив купити квиток — і все. Справа закінчена, можна згадати й про пришивання ґудзика, обірваного у натовпі. Саме так подумав Сокіл. Він сказав задумливо:

— Слухайте, чи розумієте ви справді, що наш ракетний корабель — це не вагон трамвая, куди можна пустити понад норму ще одного пасажира? Це ж ракета! Ракета, розрахована лише на трьох!

— І з якої вас тільки й лишається, що викинути! — додав безжалісно Гуро.

Навіть Риндін зауважив:

— І що в цій ракеті було місце лише для людей, цілком готових для важкої подорожі!

Рижко з готовністю відповів:

— Слово честі, я все це розумію! Але в мене не було іншого виходу. Я ж вирішив летіти на Венеру…

— Ні, чуєте? Він вирішив! Га? Він — вирішив! — безпорадно розвів руками Сокіл.

— їсти я буду дуже мало, — вів далі Василь Рижко, — я ж сказав, що добре тренувався. Важу я так само дуже мало. А за час подорожі ще схудну, от побачите, схудну. І до подорожі я так само підготовлений. Можу допомагати вам, Миколо Петровичу, вести спостереження над приладами. Вивчав це в обсерваторії.

— Що?

— Вивчав три місяці в обсерваторії. Ще перед тим, як написати вам листа. Моя мати працює в обсерваторії. От я й скористався з цього. Звісно, їй я нічого не казав про свій намір. Вам, товаришу Сокіл, допомагатиму шукати елементи на Венері. Хімія і геологія — мої найулюбленіші науки. Завжди мав у школі «відмінно». І вам, товаришу Гуро, допоможу: я снайпер…

Гуро взяв з повітря свою люльку, з великими труднощами запалив її знову, йому вже починав подобатися цей хлопець, що ледве помітно усміхався і дивився просто в вічі Гуро, з виразом рішучості на обличчі.

— І ще: я не курю. Отже, не витрачатиму на себе багато повітря, — додав юнак.

— Ну, що ви скажете, Миколо Петровичу? — теж всміхнувшись, поскаржився Гуро. — Він навіть глузує, цей хлопчисько!

— Почекайте, Борисе, — сказав Риндін. — Це все ж таки досить складна справа. Адже його треба буде годувати. Де ми візьмемо зайву їжу?

Але замість Гуро відповів знову Рижко.

— Ракета летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск до Венери ще, припустімо, п’ятнадцять днів. Разом — сто шістдесят один день. Продуктів ви маєте на п’ятсот днів, не враховуючи резервний недоторканий запас.

— Так, бо на Венері, можливо, діставати їжу буде важко, — підтвердив Риндін. — Проте звідки ви все це знаєте?

— Читав про всі ваші розрахунки, Миколо Петровичу. Усе, що друкувалося! Отже, продуктів вистачить і на мене.

Сокіл сердито глянув на Василя.

— А коли ми на Венері не поповнимо запасів? Адже може бути й так? Що тоді?