Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Золоте волосся у юнака скуйовджилось, на високому лобі червоніла гуля, мабуть, від удару об стіну. Гуро свиснув:

— Еге, я знаю вас, шановний! Що ж ви, самі тут, чи в супроводі вашої супутниці, яка була з вами на березі Іван-озера?

Юнак здивовано дивився на нього, не розуміючи, очевидно, звідки Гуро знає його. Мандрівників теж це зацікавило.

— Звідки ви знаєте його, Борисе? — спитав здивовано Микола Петрович.

— Так, так! — багатозначно промовив Гуро, ще раз оглядаючи юнака з голови до ніг. Його проникливий погляд помітив на сорочці в юнака дірку — якраз там, де мав бути ґудзик. Юнак уважно стежив за поглядом Гуро. Він теж помітив дірку. Зніяковівши, юнак враз затулив дірку рукою.

— Нічого, нічого, — спокійно зауважив Гуро. — Цю невеличку ваду вашого костюма легко можна ліквідувати. Ось, прошу. — Чи не допоможе вам оцей ґудзик? Здається, ви власник його?'

На простягнутій долоні Гуро лежав ґудзик, відірваний з клаптиком тканини, — тієї самої тканини захисного кольору, з якої була зшита сорочка юнака.

— Виходить, вам було замало просто спостерігати, як виводили ракетний корабель на озеро? Адже саме ви, коли не помиляюсь, були тим юнаком, що весь час сповіщав натовп про стан корабля, вигукуючи всякі там «іде», «пливе» тощо? Не пам’ятаю тільки, щоб хтось дуже просив вас робити ці повідомлення… А потім ви пробралися навіть до корабля. Хм, здібна людина, здібна!..

Гуро повернувся до Риндіна й Сокола:

— Так ось хто був у нас в ракеті перед стартом! — загрозливо промовив він. — Я бачив цього приємного незнайомця з нашої вишки. Він був у натовпі з якоюсь дівчиною і привернув мою увагу тим, що весь час щось вигукував. Шкодую, що тоді я не зацікавився ним більше, шкодую… Так що ж, правду я кажу? То були ви? — звернувся він знов до юнака, що збентежено перебирав пальцями ремінь на сорочці. — Ви були на березі разом з якоюсь дівчиною? Та відповідайте, нарешті!

— Почекайте, Борисе, здається, ви зовсім його перелякали, — спинив мисливця Микола Петрович. — Відповідайте, юначе. Адже тепер ховатися нема чого. Чи ви боїтеся?

Юнак раптом підвів сміливо голову. Очі його виблиснули.

— Я нічого не боюся! Можу відповісти на ваше запитання. Так, я був на озері. Разом з дівчиною. То — моя сестра! І бачив, як виводили корабель. І тоді я остаточно вирішив здійснити те, про що мріяв весь час. От, коли побачив ракетний корабель, як він вийшов на воду, так і вирішив остаточно…

Він змовк на хвилинку, немов збираючись із силами. Доторкнувся рукою до гулі на лобі, знизав плечима, ніби звільняючи їх від якоїсь ваги. Обличчя його скривилося. Він зблід і похитнувся. Гуро підхопив його своєю міцною рукою:

— Що таке?

— Це від хвилювання, — сказав Сокіл, з жалем поглядаючи на бліде обличчя юнака.

— Ні… не тому… — відповів хлопець, через силу вимовляючи слова. — Просто… мене надто штовхало там… у скафандрі… товкло… І тепер мені трохи млосно…

— Вадиме, дайте йому вина! — сказав стурбовано Микола Петрович. — Хлопець зазнав на собі вплив прискорення руху ракети без ніяких полегшень. Товариші, адже він витримав усе це в скафандрі! Ви були в гамаках, я — у своєму кріслі… а він… Це було, мабуть, жахливо! — закінчив вчений, згадуючи про свої почуття під час того, як корабель прискорював рух.

Сокіл уже дав юнакові чашку з вином, трубочку. Той одпив трохи. На обличчі його з’явився рум’янець. Він збентежено глянув на Сокола, на Гуро, на Риндіна.

— Я, звісно, дуже винний перед вами, Миколо Петровичу…

— А ви знаєте, як мене звуть? — здивувався Риндін.

— Я знаю всіх вас! Вас, Миколо Петровичу, і вас, товаришу Сокіл, і вас, товаришу Гуро, — звернувся юнак до кожного зокрема. Щось схоже на усмішку промайнуло в його очах.

— Але чому ви тут, чорт візьми?.. — гримнув Гуро. — Чого вам тут треба? І що ви тут робитимете? Яка мета у вас була?

— Летіти разом з вами на Венеру, — спокійно відповів юнак.

Риндін знизав плечима:

— Цілком зрозуміло, що летіти. Не викинемо ж ми вас із ракети…

— І я сподіваюся, що не викинете, — підтвердив юнак.

— Спритний який! — гримнув знову Гуро. — Помиляєтесь! Можу викинути!

І він зробив дуже виразний жест. Проте Риндін спинив його.

— Друже мій, — мовив він, звертаючись до юнака, — досить похвально, що ви не втрачаєте мужності. Але — невже ви не уявляєте собі тих небезпек, що чекають нас і вас? Ви не уявляєте собі, як може відбитися на нашому загальному стані ваша несподівана поява тут. Ракета розрахована лише на трьох пасажирів. На трьох розраховані й усі наші запаси. Чим, наприклад, ми годуватимемо вас?