Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Тепер залишалося тільки натиснути її, оцю червону кнопку з написом «вибух». Микола Петрович підвів від пульта своє зосереджене обличчя. Погляд його спинився на циферблатах, розміщених у простінку між круглими вікнами. Три маленьких циферблати вгорі, вище них — прямокутний екран перископів ракети, що давав навігаторові змогу, коли він схоче, бачити проти себе все, що відбувалося навколо ракети; один великий циферблат посередині і ще три маленькі нижче. Швидким поглядом Риндін перевірив положення стрілок. Все було гаразд. Годинник показував одинадцяту годину п’ятдесят дев’ять хвилин і сорок п’ять секунд.

Рука Миколи Петровича повільно лягла на кнопки. Різкий звук дзвоника в центральній каюті сповістив Сокола й Гуро про старт. Обличчя Риндіна закам’яніло, очі примружилися, губи стиснулись. З цього моменту від нього, від його пильності і самовладання залежала дальша доля ракетного корабля та його пасажирів, його рука, що лягла на пульт і лежала досі нерухомо, ледве помітно здригнулася…

І майже водночас здригнулися тисячі людей на берегах Іван-озера. Крізь біноклі люди побачили тоненькі цівки диму, що з’явилися з обох бокових металевих сигар корабля. Спершу це нагадувало звичайний димок, який виривається з вихлопної труби автомобіля чи мотоцикла. Але це тривало лише одну мить. Суцільні туманні стовпи прозорого диму вирвалися з кінців сигар, завихрюючи спокійну до того поверхню води. Міжпланетний корабель повільно рушив уперед. Тонкі троси натяглися, як струни, і тієї ж секунди порвалися, звившись угору, і впали у воду. Стовпи диму перетворилися на велетенські вихорі. Від них завирувала вода. І, набираючи дедалі більшої швидкості, ракетний корабель помчався поверхнею води на схід.

Лише тепер до людей на берегах озера долинули громохкі звуки вибухів. У цьому громі, що розлігся навколо, змішалися водно: гуркіт, гудіння, тріск. Потім немов знявся ураган і вдарив в обличчя людей. Люди насилу втримали перед собою біноклі; зірвані капелюхи летіли назад. А навкруги, здавалось, розривалося на шматки небо, розпадалася земля, вибухали її надра… Глибокі водяні яри з крутими стінами виростали слідом за ракетою, що мчала на схід.

Ще секунда, дві — і ракетний корабель легко відірвався від водяної поверхні і ковзнув у повітря, як робить це звичайний гідроплан. Стовпи диму перетворилися на повітряні рейки, що ними ракета мчала вище й вище, у безкрає небо, кудись за обрій. Це був чудесний стрибок у невідоме.

Довгі сліди туманного диму ще якийсь час стояли у блакитному повітрі, зникаючи за обрієм і повільно розпливаючись у просторі.

Ракета вже зникла за небокраєм. Але її швидкість перевищувала швидкість звуку, і вона, невидима, ще довго гримотіла вибухами.

Та от, нарешті, завмер відгомін останніх вибухів. І стихло все. Високі хвилі води докочувалися до берегів озера, — і стихали тут. А люди все ще вдивлялися в задимлений обрій, посилаючи востаннє привіт трьом відважним синам Батьківщини….

Права рука академіка Риндіна міцно стиснула ручку регулятора швидкості і пересунула її далі. Микола Петрович відчув, як поважчало його тіло, як втиснулося воно в м’які подушки. Немов важив він зараз не звичайні свої шістдесят п’ять кіло, а принаймні кіло із сто-півтораста. Важка, немов свинцева, рука майже безсило лежала на регуляторі. Напруживши всю свою волю, Микола Петрович опанував себе, його мускули набрякли, руку він прибрав геть: адже так можна було випадково натиснути на інші кнопки керування і згубити все: ракету, товаришів… В голові стояв дивний шум, кров поштовхами ударяла в скроні.

Перед очима пливли фіолетові кола, розходячись, як жмурки на воді.

— Наслідок бурхливого прискорення руху, — прошепотів Микола Петрович. — Нічого не зробиш, скоро вже кінець. Проте як там почувають себе вони?..

Лівою рукою він натиснув крайню кнопку. Засяяла жовта сигнальна лампочка. Микола Петрович голосно запитав:

— Як почуваєте себе?

— Все гаразд, Миколо Петровичу, — відразу ж почув він голос Гуро.

Гучнотелефонна установка, що з’єднувала навігаторську рубку й центральну каюту, працювала бездоганно.

— Лежіть, лежіть, — розпорядився Риндін. — Ще трохи треба потерпіти. Маємо вже швидкість шість тисяч метрів на секунду… ні, тепер уже більше, — додав він, знов поглянувши на вимірник швидкості. — Тепер уже майже сім тисяч метрів.

— Близько до космічної швидкості, — відгукнувся Вадим Сокіл. — То ж то я почуваю, що немов свинцевим зробився…