Галина Пагутяк - Господар

А на столі було нашкрябано таке: «З землі ви вийшли і в землю пі…»

Тітус розреготався:

— Так тобі й треба! З глини виліплений і в глину перетворився. Сам про себе написав…

Ця історія закінчилась кумедно.

— Тату, признайся чесно, — сказав Тітус, витираючи вологою ганчіркою стіл, — в тебе були коли-небудь вороги?

— Начебто-ні, - здвигнув плечима Сава.

Але через тиждень Саві вручили листа, де було написано:

«У зв’язку з закінченням експерименту вам необхідно покинути територію, яка належить компанії „Ерідан-349“. Припинити всі роботи і чекати наших розпоряджень.

Адміністрація».

Наступного дня Тітус зник. «Тату, — прочитав Сава на столі, - мушу йти до них. Здається, я здогадуюсь, в чому справа. Чекай мене. Тітус».

Оце й усе. Вночі випав великий сніг. Сава блукав по долині, піднімався на скелі і дивився у моторошний білий степ, що поглинув його останнього сина.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор, Тітус. Тітус…

Сава сидів тепер до пізньої ночі з ласками, грівся коло них. Весь пропах шерстю і сечею, сіном, яке застрягало в скуйовдженій бороді, і не хотів нічого думати. Очі в нього почервоніли і сльозились від постійного присмерку. Побачивши, що сили тануть, Сава порозкривав засіки з зерном і ожереди з сіном та соломою — і ласки самі ходили по їжу. Тепер вони блукали між будівлями. Кілька ласок народили своїх дитинчат просто на снігу.

Всюди віяло пусткою. Дим більше не здіймався з комина. Сава не варив собі їсти. Перебував у якомусь отупінні. Все чекав Тітуса, залишаючи для нього неторкані запаси. Вугілля коло груби відвологло, стіни вкрились інеєм. Сава не заходив туди давно.

Мав у кишенях трохи яблук. Цей ще недавно сильний чоловік, що легко піднімав мішок з мукою, постарів на сто років, тільки руки, що знали стільки роботи, безперестанно ворушились у нього на колінах, наче темне шкарубке коріння. Сава уже не міг жити інакше. Повторював імена дітей, котрі чомусь здавалися йому зовсім маленькими й безпомічними, однаковими на лице.

Іноді дитячий плач виривав його з дрімоти, і Сава довго не міг усвідомити, що це йому вчувається. Потім знову заривався в сіно, шукаючи тепла й темряви. Може, він зовсім не був старим, а тільки збирався з’явитися на цей світ з материнського лона. Лежав, підібгавши до живота коліна, підклавши під щоку руку, і міцна пуповина в’язала його з матір’ю, і по ній текла кров, перемішана з пам’яттю й любов’ю.

Сава народився вдруге нестерпно холодного ранку. Це його життя не було таке довге, як попереднє. Він одразу звівся на ноги і пішов, приваблений запахом молока. Ласки збирались гуртами, прямуючи в низ річки, до скель. Сава йшов у самій гущавині, не маючи сил ні зупинитись, ані повернутись назад. Сотні сріблястих спин здригались при ходьбі, копитця ковзались по зашкарублій шкірці снігу, доки не розмелювали її на порох. Одне ласеня втомилось, і Сава взяв його на руки; поруч бігла ласка, заглядаючи Саві в лице.

Вони перейшли через річку по льоду. Далі ласки рушили в бік найстрімкіших скель, звідки чувся солодкий запах смерті. Все єство Сави прокинулось від цього запаху. Він закричав, намагаючись перепинити ласкам шлях, але ті ледь не збили його з ніг. Деручись все вище і вище по гострому камінню, притрушеному снігом, ламали собі ноги, і їхній жалібний плач, і запах шерсті і молока не могли перебити тиші й запаху смерті, котра нагадувала сон і була приязніша за зимове сонце.

Сава востаннє глянув на долину, де ріс колись хліб і дрімали дерева в саду. З зусиллям відірвав погляд від дому і ліг серед ласків. Білий туман почав ткати над ними своє смутне плетиво, навіюючи довгі сни…

Сава побачив себе маленьким на руках у пишнокосої жінки, тягнувся рученятами до її грудей, але вона відштовхувала його. Нарешті вона змилосердилась над ним, і він припав устами до бажаного, проте замість солодкого струменя рот йому обпекла нестерпна гіркота…

© ПАГУТЯК Г. В. Господар: Роман, повість. — К.: Радянський письменник. 1986. - 200 с.

Тут і далі вірші Василя Мисика (Прим. автора).