Галина Пагутяк - Господар

— Ну, братику, там інші звичаї! Хлопець повинен шукати наречену, а не вона його.

— Я теж не поїду, — сказав Назарій.

- І я не хочу, — обізвалась тихо Марія.

— Ви — боягузи. Попереду нове життя, нові люди, друзі. А ви ще років тридцять будуватимете дорогу, доки вам не набридне це діло. Я ж не приїхав машиною звідти. Мене підкинув літак он до того пагорба. І тоді підібрав літак, коли я пішов звідси. Я б сконав у степу, якби не він. Ось я поїду без вас — і ви будете жалкувати.

— Піди відпочинь з дороги, — сказав Сава. — Уранці вирішимо усе.

— А тато для тебе хто? Хто??? — раптом побілів Тітус. — Як він скаже, так і буде. І нам начхати на дівок. Ми горді. І сестри наші горді. А ти що думав? Це ти хтозна-звідки взявся, а ми народились тут!

…Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор… Саві залишилась їхня одежа, з якої вони повиростали, іграшки та їхні імена, котрі батько повторював, наче молитву, встаючи і лягаючи спати. Він знав, що, коли забуде їхні імена, настане кінець всьому.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Серед старого мотлоху Сава знайшов і нову колиску, в якій мав гойдатися його наймолодший син, що найраніше покинув дім. Як же його було звати? Зате Сава пам’ятав Вітерницю, матір його дітей. Вітерниця, вічно юна й прекрасна, належала йому одному. Він голубив її у сні, ловив губами її чистий сміх, розчісував волосся, заплутане вітром. А вранці не плакав від розпуки, що це тільки сон, а мудро тішився з того, що смерть безсила проти кохання й вірності.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Були діти й нема. Навколо все спорожніло. На величезну долину лише Сава, Тітус і ласки. Тітус вирвався з машини в останню мить. Сава ледь стримав тоді сльози.

Він не хотів нещастя власним дітям.

Просив дітей, щоб приїздили до нього. Вони й справді в перший рік приїжджали, привозили подарунки.

Сава з Тітусом хазяйнували самі. Мало сіяли, але невтомно садили дерева, бо після них як щось і виживе, то тільки дерева.

Дерева врятують землю, запліднять її.

Проминуло два роки. Була пізня осінь. Сава з Тітусом закінчили усі польові роботи. Земля вкрилась тоненькою шкаралупою льоду, і бліде сонце ледь просвічувало крізь хмари.

Якогось дня приїхала до них машина. З неї вийшов незнайомий чоловік, вклав Саві у руку синій конверт, ґречно вклонився і одразу ж поїхав назад. Сава покликав Тітуса. Вдвох вони розкрили конверт, вийняли білу картку. На картці було надруковано лише два незрозумілих слова: «Експеримент закінчено».

— Ти щось розумієш? — спитав Сава сина.

— Нічогісінько.

— Я теж.

Вони ще день помізкували над дивним листом і забули про нього. Незрозуміле в Сави уже не збуджувало цікавості, а страху й поготів.

Цим була дуже невдоволена глиняна істота, котра й досі не розбилась, бо вельми турбувалась про своє тіло. Вирішила діяти на власний розсуд.

Одного разу увечері батько з сином на столі знайшли нашкрябаний вугіллям напис:

«Експеримент закінчено. Горе вам!!!»

Сава з Тітусом здивовано перезирнулися: звідки міг взятися тут невідомий жартівник?

— То який біс сміє нам погрожувати? Спіймаю, примушу вилизати язиком підлогу! — розсердився Тітус.

З-під ліжка сміливо пискнула глиняна істота.

Наступного дня вони побачили на столі такий напис: «Заглибтеся в свою скорботу — в цьому єдиний сенс вашого існування!!!»

— Це оті, зі станції, - розлютився Тітус. — Вони щось задумали проти нас. Лишайся, тату, завтра дома. Припильнуєш, хто паскудить нам на столі.

«Дзуськи! — подумала істота. — Завтра я зроблю собі вихідний».

— Тату, — сказав через день Тітус в млині, - столомаз, здається, чує все, що ми говоримо. Давай я сховаюсь завтра і спіймаю його на гарячому. Тільки в хаті про це ні слова!

Так і зробили. Тітус сховався за дверима і крізь щілину не спускав ока зі столу. Певна річ, писака міг надійти ззаду, але Тітусові здавалось, що той не посміє увійти через вхідні двері, а лише через веранду. То було не вельми пристойне заняття для людини, яка себе поважає, але Тітус не міг стерпіти, щоб хтось паскудив у них в домі. Коло себе він тримав кочергу, котрою розправляв жар.

Яким же було його здивування, коли він почув шкряботіння і на стіл видряпалась глиняна лялька з ложку заввишки й, затиснувши вуглину в кулаці, висолопивши гострого язика, почала водити цим вугіллям по столі. Тітусові здалось, що він збожеволів. Коли напис був майже готовий, він поквапно шарпнув до себе двері. Лялька з переляку втратила рівновагу і гепнулась на підлогу, розбившись на друзки.